Розділ 6

5 вересня 2025 року

​Ранок був дивно тихим.

​За вікном ще тримався свіжий вересневий холодок, а на кухні вже смачно пахло кавою й теплими тостами. Аделіна сиділа на стільці, майже повністю заховавшись у великий сірий худі, й ліниво гортала стрічку повідомлень у телефоні.

​Від Макса.

​Від одного тільки його імені в грудях щось по-дурному стискалося, розливаючись приємним тремтінням. Вона відкрила вчорашні фото ще раз і сама несвідомо усміхнулась екрану.

​— Ти вже п’ять хвилин дивишся в телефон і світишся, — спокійно сказала мама, ставлячи перед нею чашку гарячого чаю. — Може, вже познайомиш нас офіційно з цим хлопцем?

​— Мам… — Аделіна мало не впустила мобільний.

​— Що «мам»? Я ж нічого такого не сказала.

​— Сказала.

​Оксана лише тихо засміялася, дивлячись на доньку з ніжною теплотою.

​— Аделіно, ти вперше за довгий час виглядаєш такою щасливою. Я просто це помітила.

​Дівчина нічого не відповіла, бо мама мала рацію. Останні кілька днів поруч із Максом усе всередині ніби прокидалося від зимової сплячки. Навіть школа вже не здавалася такою нудною й сірою.

​Екран у руках коротко завібрував.

​Макс: > «Тільки не приходь сьогодні красивою. У мене й так проблеми з концентрацією».

​Аделіна ледь не вдавилася чаєм, закашлявшись.

​— Що сталося? — одразу насторожилась мама.

​— Нічого! Все добре.

​— Ага, авжеж. Саме тому ти зараз червона як помідор.

​Аделіна схопила телефон і буквально втекла в кімнату під тихий мамин сміх.

​Шафа була відчинена навстіж уже хвилин десять. На ліжку валялися речі: спортивна форма, джинси, худі й кофта Марти, яку та забула ще позавчора.

​— Та чому в мене все якесь не таке… — пробурмотіла Аделіна, розгублено перебираючи одяг.

​Погляд випадково впав на новий комплект, який вони нещодавно купували з мамою. Темна коротка спідниця-шорти й світлий приталений топ. Не занадто зухвалий, але дуже красивий. Вона кілька секунд просто дивилася на нього, кусаючи губу, а потім рішуче скинула сірий худі.

​У дзеркалі стояла ніби трохи інша дівчина. Не просто спортсменка, яка вічно поспішає на корт. Не просто пацанка з незмінним хвостом і важким рюкзаком через плече. Зі скла на неї дивилася тендітна, приваблива дівчина. Волосся вона залишила розпущеним, лише трохи підкрутивши кінчики, які м'яко лягли на плечі.

​І саме в цей момент телефон на столі закрутився від відеодзвінка. Марта.

​— АДЕЛІНО, ТИ ЖИВА?.. — закричала подруга, щойно ввімкнулася камера, і раптом миттєво замовкла. — Оу.

​— Що? — зніяковіла Аделіна.

​— Макс сьогодні помре.

​— Марто!

​— Ні, я серйозно! Ти себе в дзеркалі бачила? Це просто підпал.

​Аделіна закотила очі, але задоволену усмішку сховати вже не могла.

​Біля школи, як завжди, було гамірно. Хтось стояв із паперовими стаканчиками кави, хтось доробляв домашку прямо на гранітних сходах, а біля воріт уже чувся гучний знайомий сміх Дена.

​Макс стояв поруч із хлопцями. Накинувши капюшон чорного худі, він слухав чергову історію Дена впіввуха, ліниво оглядаючи подвір'я. Поки не побачив її.

​І все. Світ навколо ніби просто вимкнули, поставивши на паузу.

​Ден продовжував щось активно доводити, розмахуючи руками. Артем легенько штовхнув Макса плечем, вказуючи на вхід. Повз проходили інші одинадцятикласники. Але Макс більше нічого не чув і не помічав.

​Аделіна повільно йшла до школи, легким рухом тримаючи сумку на одному плечі. Вересневий вітер бавився з її розпущеним волоссям. Ця спідниця-шорти, топ, що ідеально підкреслював фігуру... Вона виглядала неймовірно.

​— Брате, ти дихаєш? — тихо й серйозно спитав Ден, простеживши за його поглядом.

​Макс навіть не моргнув.

​— Ні.

​— О, все. Хлопець поплив остаточно, — констатував Ден.

​Аделіна підійшла ближче, відчуваючи, як під загальними поглядами починають горіти щоки.

​— Привіт усім.

​Макс кілька секунд просто мовчки дивився на неї. Занадто довго. Настільки, що пауза затягнулася, і вона вже почала відверто ніяковіти, переступаючи з ноги на ногу.

​— Ну? — тихо спитала вона, дивлячись йому прямо в очі. — Скажи хоч щось.

​Він повільно провів долонею по потилиці, збиваючи темне волосся, і тихо, майже безпорадно видихнув:

​— Я ж просив... не приходити красивою.

​У Дена від цієї фрази почалася справжня істерика. Він зігнувся навпіл, задихаючись від сміху.

​— НІ, ВИ ЦЕ ЧУЛИ?! Орлов, ти серйозно?!

​Артем просто закрив обличчя рукою, важко зітхнувши:

​— Орлове, ти взагалі фільтруєш те, що говориш дівчині? Романтик від бога, чесне слово.

​Але Макс навіть не звернув на них уваги. Його погляд, глибокий і тепер зовсім не холодний, усе ще залишався тільки на Аделіні. І від цього погляду в неї всередині все переверталося. Бо вперше за довгий час хтось дивився на неї так, ніби вона була єдиним центром цього всесвіту.