Розділ 5

4 вересня 2025 року.

Велика перерва пролетіла як одна мить. Коли Аделіна повернулася до класу, Макс уже сидів на своєму місці біля вікна, підперши підборіддя рукою. Він дивився на те, як сонячні зайчики повільно повзуть по старій дерев'яній парті, і в цьому погляді знову було те, про що говорила її мама — глибокий, майже невидимий для чужих очей смуток.

​— Земля викликає Орлова, — тихо сказала Аделіна, сідаючи поруч і ставлячи сумку на підлогу.

​Макс здригнувся, ніби його вирвали з якихось важких думок, і одразу перевів погляд на неї. Обличчя вмить розгладилося, а в очах знову з'явився той звичний, теплий вогник.

​— Я тут. Просто думав.

​— Про біологію? — підкинула брову дівчина.

​— Про те, що Сергій Олександрович сьогодні був надто добрим. Це підозріло. Зазвичай після таких тестів він влаштовує нам пекло на практичних.

​Ззаду на стілець буквально застрибнув Ден, ледь не перекинувши парту.

​— Народ, якщо я отримаю менше семи, моя мати закриє мене вдома до кінця одинадцятого класу. Я серйозно! Вона сказала, що відбере в мене приставку і змусить вчити всі латинські назви хромосом. Максе, ти ж мені даси списати наступного разу? Ну по-братськи?

​Артем, який ішов слідом, лише втомлено зітхнув і сів на сусідню парту.

— Дене, ти не здатний запам'ятати навіть різницю між мітозом і мейозом. Яка тобі приставка? Тобі треба репетитора наймати, бажано з батогом.

​— Дуже дякую за підтримку, Тьомо. Ти справжній друг. Наступного разу, коли ти проситимеш у мене куртку на вечір, я скажу, що вона на мітозі, — огризнувся Ден, але тут же заусміхався, помітивши, як Аделіна тихо сміється з їхньої перепалки. — О, Аделіно, хоч ти мене розумієш. Скажи їм!

​— Дене, я на боці Артема, — розвела руками вона. — Ти весь тест просто розглядав плакати на стінах і намагався зазирнути в листок Марти.

​— Зрада, — трагічно прошепотів Ден і притис руку до грудей. — Кругом сама зрада.

​Макс лише похитав головою, але нічого не сказав. Він продовжував крадькома спостерігати за Аделіною. За тим, як вона поправляє пасмо волосся, що вибилося з високого хвоста, як щиро мружиться від яскравого сонця. Всередині нього знову підіймалося те дивне, майже забуте відчуття затишку, яке лякало і притягувало водночас.

​Уроки тягнулися нудно. Останній дзвоник пролунав як спасіння. Коридори школи вмить заповнилися криками, тупотом ніг і шурхотом курток.

​— Ну що, які плани? — запитав Ден, коли вони всією компанією вийшли на ґанок школи. — Може, на коробку, м'яча поганяємо? Погода просто вогонь.

​— Мені треба додому, — коротко кинув Макс, закидаючи рюкзак на одне плече. — Мама просила допомогти з коробками. Вона перебирає старі речі в коморі.

​При згадці про маму Макса Ден якось одразу згасив свій запал і розуміюче кивнув.

— А, Олена Вікторівна… Тоді без питань. Передавай їй привіт. Якщо треба буде щось важке винести — свисти, ми підтягнемось.

​— Дякую, впораюсь, — усміхнувся Макс, але усмішка вийшла трохи натягнутою.

​Аделіна помітила цю ледь вловиму зміну в його голосі. Вона стояла поруч із Мартою та Алісою, але її погляд був прикутий до Макса. Коли їхні очі зустрілися, він ледь помітно кивнув їй, ніби прощаючись.

​— До завтра, Аделіно, — тихо сказав він, так, щоб чула тільки вона.

​— До завтра, Макс.

​Він розвернувся і швидко пішов по асфальтованій доріжці в бік приватного сектору. Його чорне худі швидко розчинилося в натовпі інших одинадцятикласників.

​Дорога додому далася Максу важко. Кожен крок ніби наливався свинцем. Останнім часом повернення у власну квартиру викликало в нього дивне почуття провини і тиску. Там завжди було надто тихо. Попри те, що мама намагалася робити вигляд, ніби все гаразд, вони обоє знали — це не так.

​Коли хлопець повернув ключ у замку і відчинив двері, його зустрів знайомий запах лавандового освіжувача та свіжої випічки. Це було дивно, адже зазвичай мама в такий час або відпочивала, або просто сиділа біля вікна.

​— Максе, це ти? — почувся м'який, трохи втомлений голос із кухні.

​— Так, мамо, я, — він роззувся, повісив рюкзак на гачок і пройшов углиб квартири.

​Олена Вікторівна стояла біля столу, витираючи рушником руки. Вона була одягнена в легкий домашній кардиган, волосся зібране в простий вузол на потилиці. На її обличчі, попри очевидну блідість і тіні під очима, світилася м'яка, тепла посмішка. Але Макс бачив глибше. Він бачив дрібні зморшки біля очей, які з'явилися не від віку, а від постійних переживань, і ту особливу крихкість, яка змушувала його щоразу контролювати кожне своє слово, щоб не ранити її ще сильніше.

​— Як школа? Як тест із біології? Ден знову намагався в тебе списати? — засипала вона його запитаннями, намагаючись створити атмосферу звичайної, безтурботної розмови.

​— Все нормально, мамо. Тест написав, Ден, як завжди, влаштував цирк на весь клас. Сергій Олександрович погрожував йому хромосомами, — Макс посміхнувся, і цього разу щиро, згадуючи ранкові розборки.

​Олена Вікторівна тихо засміялася, і цей звук трохи розрядив напругу в кімнаті.

— Цей Денис ніколи не зміниться. Сідай їсти, я приготувала запіканку. Твою улюблену, з сиром.

​Вона поставила перед ним тарілку, а сама сіла навпроти, підперши щоку рукою. Вона дивилася на сина так, як дивляться на єдиний сенс свого життя. І Максу від цього погляду часом ставало важко дихати. Це була занадто велика відповідальність.

​— Ти сьогодні якийсь інший, Максе, — раптом тихо сказала вона, уважно вдивляючись у його риси. — Очі… вони не такі, як останні кілька місяців. Щось сталося?

​Хлопець замрив із виделкою в руці. Потім повільно опустив її. Він не хотів брехати, але й розповідати все теж не був готовий. Образ Аделіни — її сміх, її збентежений погляд у спортивній формі, її лікоть, який штовхав його під столом — вмить пронісся перед очима.

​— Просто… вечір учора був хороший, — тихо відповів він, уникаючи прямого погляду. — Ми робили презентацію. З Аделіною.