Розділ 4

3 вересня 2025 року.

Опіслятого якматигукнулапро чай, Аделіна ще кількахвилинсиділа,приховавшиобличчядолонями.Бо серце калатало так сильно, нібиот-отвискочитьізгрудей.

А Макс… просто сидівпорядітихенькореготав.Негучно.Не награно. Так, як сміються люди,котримпоруч із кимось справдігарно.

— Недивисяна мене, —прошепотілавона крізь долоні.

— Не можу.

—Максе.

—Га?

Вонаповоліопустила руки й глянула на нього. Імарно.

​Бо він досі сидів надто близько. У чорній кофті, із трохивологимпісля дощу волоссям і тим самим поглядом, від якого в неїувесьвечір збивався подих.

— Тинавмисноце робиш?

— Що саме?

— Оцетвоє…— вонаневиразномахнуларукоюв його бік. — Дивишся так.

​Макс ледь нахилив голову.

— А як ядивлюся?

Аделінарозтулиларота…і одразузатулила.Бо не знала, як пояснити. Наче він бачить її наскрізь. І цеводночаслякало йвабилоближче.

—Усе.Ходімо на чай, — швидкомовилавона,здіймаючисьіз ліжка.

— Тікаєш?

—Авжеж.

​— Максимально.

​Макс знову тихо засміявся, а в неї всередині щось дивно потепліло від цього звуку.

На кухнімативже поставила чайник івитяглапечиво.

Аделінасхилилаголову, ховаючи усмішку. І чомусь саме зараз вона вперше затривалийчас почувалася… легко. Без напруги. Без звички весь час тримати себе в руках. Макс сидівпорядіз їїродиноютак природно, ніби вже давно був частиною цього вечора.

І це булоризиковано.Бо вонапочалазвикати до нього.

Після чаюбатькопішов дивитися новини,матиприбирала кухню, а вони знову повернулися до кімнати. Точніше — намагалися повернутися до презентації.

— Якщо завтра насспитаютьпро Англію, ми помремо, — сказала Аделіна, дивлячись на майже порожні слайди.

— Затегарно.

​— Щогарно?

— Ми.

Вона завмерла.

— Ти заразграєшсячи лякаєш мене?

— Однеодномуне заважає.

Аделіна кинула в нього подушкою. Макс легко їїзловиві нарешті нормально засміявся. Голосно.Жваво.І вона раптом зрозуміла, що їй шалено подобається бачити його таким. Не холодним. Незамкненим.А справжнім.

Її телефон тихозадзвонив.

Аліса: «ВИ ЦІЛУВАЛИСЬ?!»

Аделіна різко перевернула телефон екраномдонизу.

​— Що там? — одразу запитав Макс.

— Нічого.

Він підозріло примружився.

— Ти заразхитруєш.

— А тизабагатоувагиприділяєш.

Макс кілька секунд мовчки дивився на неї. А потім тихопромовив:

​І в цю митьусерединіАделіни щось остаточно змінилося. Ніби серце, яке так довго мовчало, нарешті почало говорити.

Вони так і не доробили презентацію. Точніше… відкрили ще два сайти про Англію, посперечалися провиглядслайдів, а потім пів годиниреготализ того, як Ден випадково скинув у спільний чат мем замість домашнього завдання.

​Коли годинник показав майже десяту, Макс нарешті підвівся.

​— Мені вже пора.

​І чомусь від цих слів у грудях стало пустіше. Аделіна проводила його до коридору. Поки він взувався, між ними знову виникла тиша. Тільки тепер вона вже не була незручною.

​Макс підняв голову й подивився на неї трохи втомлено, але тепло.

​— Дякую.

​— За що?

​— За сьогодні.

​У неї всередині щось м’яко стиснулося.

​— Нема за що.

​Він кілька секунд ніби хотів сказати ще щось. А потім тихо усміхнувся.

​— Добраніч, Аделіно.

​— Добраніч, Макс.

​Двері зачинилися. І квартира одразу стала тихішою. Занадто.

​Мама стояла на кухні з чашкою чаю, коли Аделіна повернулася. І той погляд… Оцей мамин погляд, коли вона вже все зрозуміла.

​— Не дивись на мене так.

​Мама ледь усміхнулась.

​— Як саме?

​— Наче я зараз почну розказувати тобі про кохання всього життя.

​— А це не так?

​— Мамо!

​Із вітальні почувся сміх тата.

​— Я ж казав, що той хлопець нормальний.

​Аделіна закотила очі й сіла за стіл.

​— Ви обоє нестерпні.

​Мама сіла навпроти неї й уже спокійніше сказала:

​— Він хороший. — Аделіна мовчала. — Але сумний, — тихо додала мама. — Такі люди часто ховають у собі більше, ніж показують.

​У грудях щось боляче кольнуло. Бо вона теж це помітила. І саме це лякало найбільше. Бо їй хотілося бути поруч із ним навіть у такі моменти.

​Вночі Аделіна ще довго не могла заснути. Вона лежала під ковдрою, дивилася в стелю й знову прокручувала в голові весь день. Кладовище. Його голос. Його погляд. Його тихе: «Ти мені важлива».

​Серце знову почало битися швидше.

​— Це погано… — прошепотіла вона сама собі.

​Але навіть після цих слів усміхнулась у темряві.

​Ранок прийшов надто швидко.

​— АДЕЛІНО, ВСТАВАЙ!

​Вона застогнала й сильніше накрилася ковдрою.

​— ЩЕ П’ЯТЬ ХВИЛИН…

​— Ніяких п’яти хвилин! Ти запізнишся!

​Аделіна ледве розплющила очі. За вікном було сонячно вперше за кілька днів. Вона повільно підвелася й підійшла до шафи. Погляд одразу впав на чорну форму для тенісу із зелено-білими вставками. Коротка спортивна спідниця. Топ із номером 57.

​— Доню! — знову крикнула мама з кухні. — У тебе сьогодні тренування, не забудь форму!

​— Я пам’ятаю!

​Аделіна швидко зібрала волосся у високий хвіст і глянула на себе в дзеркало. І чомусь у голові одразу промайнула одна думка: «Цікаво, що скаже Макс?..»

​До школи вони йшли всі разом. Аліса безперервно щось розповідала про нову вчительку з біології, Марта скаржилася, що знову не виспалася через серіал, а Аделіна лише час від часу сміялася, поправляючи спортивну сумку на плечі.

​Осіннє сонце після кількох дощових днів здавалося аж надто яскравим. На шкірі ще відчувалася ранкова прохолода, але настрій чомусь був легшим, ніж зазвичай. Можливо, через учорашній вечір. Можливо, через нього.

​— Тільки не кажи, що ти зараз думаєш про Макса, — одразу сказала Аліса, ніби читаючи її думки.

​Аделіна закотила очі.

​— Ви мене вже дістали.

​— Значить, думаєш, — переможно усміхнулась Марта.