Розділ 3

3 вересня 2025 року

Макс не любив ранки.

​Особливо такі.

​Сірі. Холодні. Тихі.

​Він прокинувся ще до будильника й кілька секунд просто лежав, дивлячись у стелю.

​За вікном шумів дощ.

​Знову.

​У квартирі було тихо — настільки, що іноді це починало тиснути.

​Колись усе було інакше.

​Ще в дитинстві батько вмикав музику з самого ранку, мама сварилася через безлад, а маленький Макс бігав квартирою з іграшковим мотоциклом у руках і щиро вірив, що доросле життя буде простим.

​Він навіть пам’ятав той день, коли вперше сів на справжній байк.

​Йому тоді було десять.

Батько посадив його перед собою й тихо сказав:

​— Боїшся?

​Малий Макс одразу похитав головою, хоча насправді серце калатало так сильно, що аж руки тремтіли.

​Батько тоді лише засміявся.

​— Це нормально. Головне — не дозволяй страху керувати тобою.

​Ці слова чомусь залишилися з ним назавжди.

​Навіть після того, як батька не стало.

​Макс повільно сів на ліжку й потер обличчя долонями.

​На тумбочці лежав шолом, а поруч — телефон із повідомленням від Дена.

​Ден: «Тільки не кажи, що сьогодні знову будеш дивитись на Аделіну так, ніби вона — сенс твого життя».

​Макс фиркнув.

​І все ж усміхнувся.

​Бо Ден, як завжди, ліз туди, куди не треба.

​Він підвівся й підійшов до вікна.

​Місто повільно прокидалося під дощем.

​І чомусь саме сьогодні в голові знову виник її голос.

​«Між нами тиша?»

​Тоді в кафе вона сказала це випадково.

​Але ці слова впали десь занадто глибоко.

​Макс сперся чолом об холодне скло й тихо видихнув.

​Він не пам’ятав, коли востаннє хтось викликав у ньому стільки емоцій лише однією присутністю.

​Зазвичай люди поруч із ним довго не затримувалися.

​Комусь ставало страшно. Комусь — нудно. А хтось просто бачив у ньому проблему.

​Можливо, так і було.

​Але Аделіна дивилася на нього інакше.

​Наче намагалася зрозуміти.

​І це лякало сильніше за будь-що.

​Телефон задзвонив ближче до вечора.

​Аделіна саме сиділа на підвіконні у своїй кімнаті, загорнувшись у плед і гортаючи презентацію про Англію, яку так і не могла нормально почати.

​Дощ за вікном не припинявся весь день.

​На екрані висвітилося:

Макс

​Серце чомусь одразу вдарилося швидше.

​Вона кілька секунд просто дивилася на телефон, ніби від цього щось зміниться.

​А потім відповіла.

​— Алло?..

​На тому кінці було тихо.

​Лише шум вітру й чиєсь важке дихання.

​— Привіт, — тихо сказав Макс.

​Його голос був нижчим, ніж зазвичай.

​Втомленим.

​— Привіт…

​Кілька секунд вони мовчали.

​І ця тиша між ними знову не була незручною.

​— Ти зайнята? — нарешті спитав він.

​— Ні… а що?

​Макс не відповів одразу.

​Наче вагався.

​І це було дивно, бо він зовсім не виглядав людиною, яка може в чомусь сумніватися.

​— Можеш приїхати? — тихо спитав він.

​Аделіна нахмурилась.

​— Куди?

​За вікном сильніше вдарив дощ.

​— На кладовище.

​У неї всередині все завмерло.

​— Макс…

​— Якщо не хочеш — нічого страшного, — швидко сказав він. — Забудь, що я подзвонив.

​І саме в цей момент вона зрозуміла, наскільки йому важко було взагалі попросити про це.

​Його голос більше не звучав нахабно чи самовпевнено.

​У ньому була втома.

​І щось ще.

​Самотність.

​Аделіна повільно сіла рівніше.

​— Ти там зараз?

​— Так.

​— Один?

​Він тихо видихнув.

​— Як завжди.

​Ці два слова чомусь боляче вдарили десь під ребрами.

​Вона опустила погляд на мокре скло вікна.

​І раптом дуже чітко уявила його одного серед дощу й холодних плит.

​— Скинь адресу, — тихо сказала вона.

​На тому кінці запанувала тиша.

​Наче він не очікував почути саме це.

​— Аделіно…

​— Просто скинь адресу.

​Макс ледь чутно усміхнувся.

​Вона навіть через телефон це відчула.

​— Добре.

​Коли виклик завершився, Аделіна ще кілька секунд сиділа нерухомо.

​Серце билося дивно.

​Тривожно.

​Але чомусь вона вже знала, що поїде.

​Навіть попри дощ.

​Навіть попри те, що сама не розуміла, чому цей хлопець стає для неї таким важливим так швидко.

​Аделіна ще кілька секунд сиділа з телефоном у руках, дивлячись у темне вікно.

​Дощ повільно стікав по склу.

​На душі було дивно неспокійно.

​Кладовище.

​Макс.

​Його тихе: «Я тут сам».

​Вона різко видихнула й одразу набрала Алісу.

​Подруга відповіла майже миттєво.

​— ЯКЩО ТИ ДЗВОНИШ МЕНІ В ТАКИЙ ЧАС, ЗНАЧИТЬ, ЩОСЬ СТАЛОСЯ!

​— Не кричи…

​— Це через нього?

​Аделіна заплющила очі.

​— Так.

​На тому кінці настала драматична тиша.

​— Господи, я знала.

​— Алісо!

​— Добре-добре. Що сталося?

​Аделіна піднялася з підвіконня й почала нервово ходити кімнатою.

​— Він подзвонив мені.

​— О-о-о-о.

​— І попросив приїхати.

​— О-о-о-о-о-о.

​— На кладовище.

​Тиша.

​— …що?

​Навіть Аліса перестала жартувати.

​— Я сама в шоці.

​— А навіщо?

​— Не знаю…

​Аделіна провела рукою по волоссю.

​— Він звучав дуже дивно. Наче… йому погано.

​Аліса кілька секунд мовчала.

​А потім уже тихіше сказала:

​— Ти поїдеш?

​— Так.

​І тільки після цієї відповіді Аделіна зрозуміла, наскільки впевнено це сказала.

​Ніби рішення вже давно було прийняте десь усередині.

​— Ну тоді головне питання, — раптом серйозно сказала Аліса. — Що ти вдягнеш?

​— ТИ ЗАРАЗ СЕРЙОЗНО?!

​— А що? Це важливо!

​У слухавці почувся ще один голос. Марта.

​— Я почула слово «кладовище» й «Макс». Що я пропустила?!

​— Усе погано, — простогнала Аделіна.