Розділ 2

2 вересня 2025

Урок англійської почався так само шумно, як і весь цей день.

Хтось обговорював нові плітки, хтось доробляв домашнє завдання прямо перед уроком, а хтось просто спав на парті, поклавши голову на рюкзак.

Я сиділа біля вікна й машинально крутила ручку між пальцями.

За склом мрячив дрібний дощ.

Осінь повільно огортала місто сірістю, і чомусь саме така погода завжди заспокоювала мене.

— Аделіно, ти мене чуєш? — прошепотіла Аліса.

— Мм?

— Ти вже п’ять хвилин дивишся в одне місце.

— Думаю.

— Про Макса?

Я одразу глянула на неї.

— Ти нестерпна.

Марта тихо засміялася з задньої парти.

— Вона почервоніла.

— Я вас обох зараз уб’ю.

У цей момент до класу зайшла вчителька англійської.

— Good morning, class.

— Good morning… — мляво пролунало у відповідь.

— Сьогодні ми починаємо тему Англії та британської культури, — сказала вона, відкриваючи журнал. — Тому наприкінці тижня ви будете робити презентації.

Клас одразу загудів.

— Та ну…

— Знову презентації?!

— Я навіть минулу не доробив.

Вчителька підняла руку, заспокоюючи всіх.

— І так, працювати будете в парах.

Я вже хотіла видихнути спокійно, бо майже завжди працювала з Алісою.

Але доля, здається, сьогодні вирішила остаточно зіпсувати мені нервову систему.

— Пари я оберу сама.

У класі стало тихіше.

Я відчула щось дуже погане ще до того, як вона почала називати імена.

— Аліса й Марта.

— Оооо, — одразу простогнала Аліса. — Ми приречені.

— Ден і Артем.

— Легендарний дует повернувся, — усміхнувся Ден.

А потім…

— Аделіна й Максим.

Усе всередині в мене завмерло.

— Що?.. — майже беззвучно видихнула я.

Позаду почувся тихий сміх Дена.

— Брат, це доля.

Я повільно обернулася.

Макс сидів через ряд позаду, ліниво крутячи ручку в пальцях.

І усміхався.

Знову.

— Я протестую, — сказала я раніше, ніж встигла подумати.

Клас одразу загудів від сміху.

Вчителька лише поправила окуляри.

— Пізно, Аделіно.

— Але…

— Без “але”.

Я важко опустилась на стілець.

Аліса поруч уже ледь не плакала від сміху.

— Я не переживу цей рік…

— Ти переживеш, — тихо пролунав голос позаду.

Я різко озирнулась.

Макс нахилився трохи ближче й тихо додав:

— Зі мною завжди цікаво.

Клас ще кілька секунд шумів після оголошення пар.

Хтось сміявся, хтось уже почав сперечатися, а я сиділа, дивлячись в одну точку, ніби це мало якось допомогти.

Серйозно?

Саме він?

— Ну все, Аделіно, це роман століття, — прошепотіла Марта.

— Замовкни.

— Я просто кажу правду.

Я тяжко видихнула й відкрила зошит, роблячи вигляд, що мене дуже цікавить тема уроку.

— Отже, — вчителька сперлася на стіл. — Для початку кожна пара обере тему про Англію. Можете взяти Лондон, традиції, музику, університети або королівську сім’ю.

— А можна про Шерлока? — одразу спитав Ден.

— Це персонаж книги.

— Але легендарний же.

Клас тихо засміявся.

Я краєм ока помітила, як Макс ліниво відкинувся на стільці й дивився у вікно, ніби взагалі не хвилювався через навчання.

І це дратувало.

Бо я хвилювалась.

Завжди.

— А як вас звати? — раптом спитала вчителька, дивлячись на нього поверх окулярів.

У класі стало трохи тихіше.

— Максим Орлов, — спокійно відповів він.

— А, точно… — вона ніби щось згадала. — Ви ж із 11-Б.

Я насупилась.

Стоп.

— 11-Б? — тихо перепитала я. — Але чого ви тоді тут?

Вчителька глянула на мене.

— Ви не знали?

Я похитала головою.

— Цього місяця ваші класи об’єднали на частину уроків, — пояснила вона вже м’якше. — У їхнього класного керівника захворіла дружина. Вона зараз у лікарні, а йому потрібно бути вдома з дітьми.

У класі одразу стало тихіше.

Навіть Ден перестав усміхатися.

Макс опустив погляд у парту.

І вперше за весь час його обличчя стало не зухвалим, не байдужим.

Просто… втомленим.

— Тож, — вчителька плеснула в долоні, повертаючи всіх до уроку, — не відволікаємось. Працюємо.

Вона усміхнулася й подивилася прямо на мене.

— Аделіно, між іншим, у тебе є всі шанси отримати п’ять із плюсом.

Клас тихо загув.

— Якщо виживу, — пробурмотіла я собі під ніс.

І раптом поруч почувся тихий сміх.

Макс.

— Не хвилюйся, — ледве чутно сказав він. — Я не такий поганий напарник.

Я глянула на нього.

— Це ми ще побачимо.

І чомусь уперше за весь день він усміхнувся по-справжньому.

Дзвінок пролунав надто голосно.

Клас одразу ожив: хтось схопив телефони, хтось вискочив у коридор, а Ден уже встиг почати сперечатися з Артемом про те, хто робитиме презентацію.

— Я робив минулого разу!

— Ти вставив три картинки й мем.

— Це був дизайнерський стиль.

Я мимоволі усміхнулась, складаючи зошити в рюкзак.

— Аделіно, — покликала вчителька, коли майже всі вже вийшли.

Я підняла голову.

— Так?

— Ти ж допоможеш Максиму з презентацією? У тебе хороша англійська.

Я ледь стримала нервовий сміх.

— А якщо в нього погана?

— Ей, — почувся позаду знайомий голос. — Це вже образливо.

Я озирнулась.

Макс стояв біля дверей класу, засунувши руки в кишені чорної кофти. Волосся трохи впало йому на очі, і виглядав він так, ніби взагалі не хвилюється через навчання.

Хоча щось у його погляді все одно було втомлене.

— Я просто кажу правду, — відповіла я.

— А я, між іншим, знаю англійську.

— Справді?

— “London is the capital of Great Britain”.

Я фиркнула.

— Вражаюче.

Він ледь усміхнувся.

І чомусь поряд із ним мені ставало одночасно спокійно й небезпечно.

Дивне відчуття.

Коли ми вийшли в коридор, там уже стояв звичний шум старшокласників. Хтось сидів на підвіконнях, хтось слухав музику без навушників, а біля сходів знову зібралася компанія Макса.