Розділ 1

2вересень2025 року

Ранокрозпочавсяне з кави.

А звістей.

Телефондзижчавневпинноще з сьомої ранку. Однокласникинадсилалимеми,знімкиз учорашньої лінійки й, звісно ж, відео того самогоепізоду.

Епізоду,який япрагнуластерти зпам'яті.

Яважкозастогнала й заховала обличчя в подушку.

—Аделіно!—пролунавмамин голос із кухні. — Ти зновупроґавиш!

—Вжездіймаюся…

АделінаМороз.Сімнадцятьроків. Темно-каштановеволосся допояса,сіро-зелені очі йманераховатипочуттязаіронією.

Більшість людей угімназіївважали меневрівноваженою.Навітьстриманою.

Але насправді я простонелюбилапоказувати, коли мені боляче чимоторошно.

Яполюблялатишу, вечірні прогулянки в навушниках і фотографувати небо на старий полароїд. А ще — записувати думкиузошит,який нікому не дозволялапереглядати.

Навітьприятелькам.

Я повільно піднялася з ліжка.

На стільці висіла шкільна форма, апорядлежав той самийзошиту темній обкладинці.

Учора ввечері язаписалатам лишеоднеречення:

«Він дивиться так, ніби вже знає мене.»

І мене це лякало.

На кухнімативжеготувалачай.

— Ти сьогодні якасьмовчазна,—мовилавона, ставлячи переді мною тарілку.

— Язавжди така.

— Ні. Сьогодні тине тут.

Я лише знизала плечима.

Бо як пояснити людині, що якийсьстороннійхлопець перевернув твій спокій одним поглядом і абсолютношаленимвчинком?

Тим часом віншійчастиніміста…

— Ну все, головні герої прибули, — пирхнула Марта.

МаксимОрлов.Вісімнадцятьроків. Темневолосся, майже чорні очі йзавждишнійвигляд людини, яка або заразпосвариться,або зникнесередночі на своєму мотоциклі.

Йоголякалисянавіть ті, хтовдавались,що нічого небояться.

Макс рідко говорив про себе. Майже ніколи не сміявся по-справжньому й постійно тікав відпомешканнязішвидкістю байка.

Бо вдома булонадтотихо.

Бо вдома булонадтотихо.

Після смерті батька все сталоінакше.Мати майже не виходила з кімнати, а він навчився жити так, ніби йому ніхто не потрібен.

Ну… майже ніхто.

— Ти хоча брозкажеш,навіщо це зробив? — невідступавДен.

Макс поставив чашку на стіл.

— Захотів.

— Поцілуватиневідому.

дівчину посередліцею?

— Вона не виглядалачужою.

Ден кілька секундзамовк.

— Оооо, брате… та типотрапив.

Макс лишевсміхнувсякутикомуст.

А перед очима в нього знову стояла дівчина із сіро-зеленими очима, яка безбоязнідала йому ляпаса передусімзакладом.

Шляхдо школиздавсяменікоротшим,ніж зазвичай.

Можливо, тому що я весь час думала про нього.

І цеобурювалонайбільше.

Осіннє повітря було прохолодним, містолишепрокидалося, а на зупинкахзаспанілюди мовчки тримали в руках каву. Я йшла в навушниках, але музика майже необерігалавідроздумів.

Перед входом доліцеювже стояли старшокласники.

Хтось сміявся, хтось поспіхом списував домашнє, а хтось знову дивився на мене так, ніби я стала головною новиною року.

— О, зірка йде, — театрально прошепотіла Марта, щойно я підійшла.

— Замовкни.

Аліса простягнула мені телефон.

— Тебе вже навіть у паралелі обговорюють.

— Чудово. Просто чудово.

Я вже хотіла зайти всередину, як раптом у дворіпролунавзнайомий звук мотора.

Серце чомусь одразу напружилося.

Чорний байк плавно заїхав настоянкубіля школи.

Макс.

Поруч із ним — Ден і Артем.

Я зробила вигляд, що мені байдуже.

Вийшло погано.

Макс зняв шолом і майже одразу помітив мене.

Це було дивно.

Навколо десятки людей, шум, рух, голоси… а складалося враження, ніби він завжди бачить тільки мене.

— Мені не подобається, як він на тебе дивиться, — тихо сказала Аліса.

— А мені не подобається, що мене це хвилює.

Ден щось сказав Максу, але той навіть не усміхнувся у відповідь.

Лише не відводив погляду.

І чомусь від цього всередині ставало неспокійно.

— Він зараз підійде? — прошепотіла Марта.

— Якщо підійде — я його вб’ю.

— Учора ти вже намагалася.

Я ледве стримала нервовий сміх.

Макс повільно рушив у наш бік.

Спокійний. Упевнений. Наче весь світ автоматично розступався перед ним.

— Та чого я хвилююся?.. — пробурмотіла я собі під ніс.

Аліса глянула на мене так, ніби знала відповідь.

Він зупинився навпроти.

На кілька секунд запала тиша.

Навіть Марта мовчала — а це вже було страшно.

— Привіт, котику, — тихо сказав Макс.

Я мало не вдавилася повітрям.

Ден різко засміявся десь позаду.

— Він або геній, або самогубець.

Я повільно схрестила руки на грудях.

— Ти взагалі нормальний?

— Не знаю. Ти вчора не дала мені часу подумати.

Марта ледве не зігнулася від сміху, а Аліса закрила обличчя долонею.

— Слухай, — видихнула я. — Ти мене не знаєш.

— То познайомимось.

Його голос був спокійним.

Без насмішки.

І це збивало з пантелику сильніше, ніж будь-які жарти.

— Аделіна, — раптом сказала я раніше, ніж встигла подумати.

Макс ледь нахилив голову.

Наче запам’ятовував.

— Красиве ім’я.

Серце чомусь пропустило удар.

І мене це розлютило. 

Ранок тягнувся дивно повільно.

Я сиділа за столом, машинально помішуючи чай, який уже давно охолов. За вікном місто прокидалося після дощу: мокрі дороги, сіре небо й люди, які кудись поспішали, ніби запізнювалися на власне життя.

Мама щось розповідала про роботу, але я майже не слухала.

У голові вперто крутився учорашній день.

Його погляд.
Його усмішка після ляпаса.
І той момент, коли весь шкільний двір замовк.

— Аделіно.

Я здригнулася.

— Га?

— Ти точно мене чуєш?

— Так… просто задумалась.

Мама уважно подивилася на мене поверх чашки.

— Через хлопця?

Я мало не вдавилася чаєм.

— Мамо!

Вона тихо засміялася.

— Значить, через хлопця.

— Там нема про що говорити.