РОЗДІЛ 5 Після тиші

Я не спала всю ніч.

Кожен звук за дверима змушував серце підскакувати. Я прислухалася до сходів, до вулиці, до власного дихання.

І знову й знову бачила перед очима Кайдена, який стояв між мною і минулим.

На світанку я більше не витримала.

Я пішла до кав’ярні.

Вона була ще зачинена. Світло не горіло. Але я знала — він тут. Кайден завжди приходив раніше за всіх.

Я постукала.

Двері відчинилися різко.

— Я ж сказав тобі не приходити, — його голос був глухий.

— Ти не відповідав, — сказала я. — Я хвилювалася.

Він відступив, впускаючи мене всередину. Кав’ярня була порожня, холодна, без музики. Без людей. Без захисту.

— Ти мала піти, — повторив він, не дивлячись на мене. — Учора.

— Я не могла, — відповіла я. — Він мене знайшов.

Кайден різко обернувся.

— Він тебе торкнувся?

— Ні.

Він видихнув. Повільно. Але напруга не зникла.

— Лорі, — він підійшов ближче. — Ти розумієш, у що ти мене втягуєш?

— Я не просила тебе…

— Ти просто з’явилася, — перебив він. — І все зламала.

Я опустила погляд.

— Пробач.

Він завмер. — Не кажи цього, — тихо сказав він.

— Бо я не хочу, щоб ти шкодувала про нас.

Я підняла очі.

— Про нас?

Він засміявся коротко. Без радості.

— Бачиш? Ти навіть не мала почути це слово.

Тиша впала між нами знову.

— Розкажи мені, — попросив він. — Хто він?

Я сіла за стілець, відчуваючи, як руки тремтять.

— Він був моїм минулим життям, — сказала я. — І моєю кліткою.

Кайден слухав мовчки. Його щелепа напружилася.

— Він контролював усе, — продовжила я. — Кого я бачу. Куди йду. Як дихаю.

Я зупинилася.

— Я втекла, бо інакше не вижила б.

Кайден зробив крок до мене.

— Ти більше не одна, — сказав він твердо. — Чуєш?

— Ти не можеш цього обіцяти, — прошепотіла я.

— Можу, — відповів він. — І роблю це. 

Він був надто близько. Я відчувала тепло його тіла.

Його рука піднялася — і зупинилася на півдорозі.

— Я не маю права, — прошепотів він. — Після вчорашнього — тим більше.

— А якщо я дозволю? — тихо сказала я.

Він закрив очі.

— Тоді я не зупинюся.

Я простягнула руку.

Торкнулася його пальців.

Лише на мить.

Це було достатньо.

Він відсмикнув руку, ніби обпікся.

— Йди, — сказав він різко. — Зараз.

— Кайден…

— Я сказав — йди!

Я відійшла, серце розривалося.

На порозі я обернулася.

— Ти вже не можеш зробити вигляд, що мені тут не місце, — сказала я. — Бо ти вже впустив мене.

Він не відповів.

Але я знала — ця заборона тріщить.

Він відштовхнув мене, щоб не зламатися. А я вперше захотіла, щоб він не був сильним. Якщо читаєш — залиш +