РОЗДІЛ 4 Він знайшов

Я відчула це ще до того, як побачила.

Повітря стало важким. Наче місто затамувало подих.

Так буває лише тоді, коли минуле зовсім близько.

Я вийшла з під’їзду й завмерла.

Він стояв біля машини. Спокійний.

Упевнений.

Так, ніби мав повне право бути тут.

— Привіт, Лорі.

Моє ім’я в його вустах завжди звучало як погроза.

— Ти не мав мене шукати, — прошепотіла я.

Він усміхнувся. Повільно. Неприємно.

— А ти не мала тікати.

Я зробила крок назад.

Він — уперед.

— Не підходь, — голос зрадницьки тремтів.

— Ти ж знаєш, — він нахилив голову, — я завжди підходжу.

Спогади накрили хвилею:

контроль, крики, руки, що стискали надто сильно.

Я втекла саме від цього.

— Я більше не твоя, — сказала я, зібравши рештки сили.

Він засміявся.

— Ти ніколи й не переставала бути.

— Відійди від неї.

Голос ззаду. Холодний. Рівний.

Кайден.

Я різко обернулася. Він стояв між нами — спокійний, але напружений, як струна.

— А це ще хто? — з цікавістю протягнув той.

— Іди, — сказав Кайден. — Зараз.

— Ти вирішив за неї? — чоловік усміхнувся. — Вона завжди любила, коли за неї вирішують.

Я здригнулася.

Кайден стиснув кулаки.

— Востаннє кажу. Відійди.

— Інакше що?

Між ними повисла тиша. Гостра. Небезпечна.

— Інакше ти пожалкуєш, — відповів Кайден.

Я бачила, як він стримується. Як щось темне підіймається в його очах.

— Лорі, — тихо сказав він, не озираючись. — Зайди всередину.

— Я не залишу тебе, — прошепотіла я.

— Саме тому ти маєш піти.

Він подивився на мене.

І в цьому погляді була обіцянка — і страх.

Я зробила крок назад. Ще один.

Двері зачинилися за мною.

Але крізь них я все одно чула голоси.

Різкі. Напружені.

І вперше я зрозуміла:

моя втеча привела небезпеку не лише до мене.