РОЗДІЛ 3 На відстані подиху

Я не планувала повертатися.

Повторювала це собі всю дорогу.

Кожен крок — як доказ. Кожен вдих — як виправдання.

Але двері кав’ярні знову дзенькнули, і всі мої обіцянки розсипалися.

Кайден був один.

Без фартуха. Без усмішки.

Він підвів очі — і я зрозуміла: він чекав.

— Ти не мала приходити, — сказав він тихо.

— Я знаю.

Ми стояли надто близько одне до одного.

Між нами було менше метра — і забагато невимовного.

— Лорі, — він вимовив моє ім’я так, ніби це було попередженням.

— Якщо ти зробиш ще крок…

— А якщо зроблю?

Він затамував подих. Я бачила це. Його рука повільно піднялася — і зупинилася біля мого зап’ястка.

Не торкнувся.

Це було гірше, ніж дотик.

— Я не маю права, — прошепотів він. — Ти не для мене.

— Ти навіть не знаєш, яка я.

— Саме тому.

Його пальці здригнулися, і він все ж легко торкнувся моєї шкіри.

Наче випадково.

Наче востаннє.

У мене перехопило подих.

— Кайден…

— Не кажи, — різко перебив він.

— Якщо скажеш — я не зупинюся.

Я відчула, як між нами щось ламається.

Чи народжується.

— Чому ти відштовхуєш мене? — прошепотіла я.

Він закрив очі. Лише на мить.

— Бо якщо я дозволю собі тебе… — він відкрив очі, і в них було занадто багато правди — я не зможу тебе відпустити.

А ти маєш піти.

— Ти вирішив це за мене?

— Я намагаюся врятувати тебе.

— Від чого?

Він зробив крок назад. Різко.

Ніби від болю.

— Від мене, Лорі.

Тиша впала між нами важкою хвилею.

— Іди, — сказав він глухо. — Поки я ще можу це сказати.

Я не рухалася.

— Подивися на мене, — попросила я.

Він подивився.

І в цю секунду я зрозуміла — ця заборона болить йому не менше, ніж мені.

Я повернулася і вийшла.

Але на порозі зупинилася.

— Ти помиляєшся, — сказала я, не озираючись.

— Мене не треба рятувати.

Мене треба не відпускати.

Я пішла, відчуваючи його погляд спиною.

І знала:

тепер між нами вже не просто тиша.

Між нами — вибір.