РОЗДІЛ 1 Коли тиша дивиться в очі

Я втекла зранку.

Без гучних прощань, без записок і без сліз — принаймні тих, які хтось міг побачити. Місто ще спало, а я вже стояла на платформі, стискаючи ремінь валізи так, ніби він міг утримати мене від падіння всередину себе.

Кажуть, що втеча — це слабкість.

Але ніхто не говорить, що іноді це єдиний спосіб вижити.

Поїзд рушив різко, і я не обернулася. Минуле не заслуговувало навіть цього.

Місто, в яке я приїхала, було дивно тихим. Не мертве — ні. Просто стримане. Наче кожна вулиця знала більше, ніж хотіла сказати.

Я зупинилася біля кав’ярні на розі. Маленька, стара, з теплим світлом у вікнах. Саме такі місця здаються безпечними, коли всередині тебе хаос.

— Один американо, — сказала я, намагаючись не видати втому в голосі.

— З молоком чи без?

Я підняла очі.

І в цю мить світ зсунувся.

Він стояв за барною стійкою, спершись ліктями, дивився на мене так, ніби вже знав відповідь — не лише на це запитання. Темне волосся, спокійний погляд, щось важке й глибоке в очах.

— Без, — відповіла я занадто швидко.

Його губи ледь помітно смикнулися. Усмішка? Чи просто тінь?

— Ти не місцева, — сказав він, подаючи чашку.

— Це так помітно?

— Ті, хто тут живе, не дивляться так, ніби хочуть зникнути.

Я стиснула пальці навколо гарячого паперу.

— А якщо я просто люблю тишу?

Він нахилив голову.

— Тиша тут небезпечна.

— Чому?

Він мовчав секунду довше, ніж потрібно.

— Бо в ній легко закохатися не в того.

Моє серце вдарилося об ребра.

— Ти часто говориш загадками? — спитала я.

— Тільки коли правда надто проста.

Я зробила ковток. Кава була гіркою.

Правильною.

— Я Лорі, — сказала я, не розуміючи, навіщо.

Він затримав погляд.

— Кайден.

Просто ім’я. Але воно осіло десь під шкірою.

— Ти тут надовго, Лорі? — запитав він.

Я не знала відповіді.

І, здається, саме це було найнебезпечнішим.

Я ще не знала, що ця кав’ярня стане місцем, де почнеться моя найбільша помилка — і моя найбільша любов.

Якщо читаєш — залиш +