Розчарування в ньому

Джулія

Я йшла додому швидко, майже бігла, навіть не звертаючи уваги на вечірнє небо, яке розливалося рожево-сірим над головою. Все, що крутилось у мене в голові — це його очі. Його погляд. Його слова.

І його мовчання.

Він не мав права так зі мною говорити. Не мав, бо я йому нічого не винна. Ми ж… ми не пара. Він не мій хлопець. Я не давала обіцянок.

Але чомусь боляче. Так, ніби він усе ж мав право. Ніби я зрадила щось дуже важливе.

«Зустрічалася з Марком?» — пролунав його голос у голові знову, напружений, із цим ледве стриманим гнівом.

Так, я бачилася з Марком. І що? Мені було цікаво, чи справді мені байдуже. Хотіла переконатись, що вже не болить. Це було моє минуле, моя рана — я мала її закрити.

А тепер я стою посеред вулиці і ковтаю сльози, бо якийсь Дем’ян, який начебто просто «друг», дивиться на мене так, наче я зрадила йому… все.

Мене трусить. То від втоми, то від емоцій. Я опускаюся на лавку біля дому, витягую телефон, дивлюсь на екран — нічого. Ні повідомлення, ні вибачень. Тиша. Вона ріже сильніше за будь-які слова.

А в голові — картина: його руки на моїй талії, його подих біля мого обличчя, його очі — вогонь і біль одночасно. Як він наблизився, якби ще трохи — і ми б… Але він зупинився. Відсторонився. А потім сказав щось різке і пішов. Залишив мене стояти саму, розірвану навпіл.

«Чому я взагалі дозволила собі сподіватися?» — думаю, впершись ліктями в коліна.

Я ж знала, що щось буде не так. Він надто складний. Надто мовчазний. Надто закритий. Але з ним я відчувала щось… справжнє. Не казку, не захоплення, а щось тепле, на дотик живе.

І все одно — це не дає йому права вимагати вірності. Не дає права злитися. Не дає права робити вигляд, ніби я його зрадила.

Але чому тоді мені так хочеться кричати від болю?

Я беру телефон і відкриваю наш чат. Пишу:

Ти злився. Але ж я тобі ніхто, так?

Сиджу, дивлюсь на екран. Він читає. Але не відповідає.

І в тій тиші — весь мій хаос.

Я сиділа, втупившись у екран. Чекала. Сподівалась.

П’ять хвилин. Десять. П’ятнадцять.

Сплило “прочитано”, але тиша продовжувала різати серце.

І тільки коли я вже майже вимкнула екран, прийшло повідомлення. Одне. Коротке.

А ти хіба не знала, що бувають межі, навіть коли ніхто нікому нічого не винен?

Я перечитала його кілька разів. І кожного разу мені ставало ще гірше.

Що це означає? Що я перейшла якусь межу? Що він вирішив відштовхнути мене остаточно? Що я винна в тому, що він не сказав прямо, що відчуває?

Мої пальці трусились. Я хотіла написати щось у відповідь, висміяти його образу, написати, що він не має права мені дорікати, коли сам не зробив нічого, щоб бути поруч. Але щось у мені зламалося. І замість злості — прийшла тиша.

А потім усе ж написала:

Ти мав шанс сказати мені, що я для тебе важлива. Але мовчав. А тепер звинувачуєш мене за те, що я не вгадала твої думки?

Цього разу він відповів швидко. Мабуть, сидів із телефоном у руці, як і я.

Ти все бачила сама. Я не з тих, хто говорить багато. Але я був поруч. І хотів бути далі. Поки не побачив, як ти повертаєшся до свого минулого. Добровільно.

Я заплющила очі. Він не розумів. Не бачив, як я тікала від болю, а не шукала його знову.

Це був мій спосіб зрозуміти, що все закінчилось. І я це зрозуміла. Але тепер, здається, ще щось закінчується.

Повисла пауза. Цього разу він не відповів.

А я сиділа під холодним вечірнім небом і відчувала, як всередині щось стискається. Як ще одна близькість стає відстанню. Як надія змінюється тишею.