Ревність

Дем‘ян

Я побачив їх разом — Джулію і Марка. Її сміх, той легкий дотик, і я відчув, як щось всередині різко стискається, ніби холодна леза. Це був не просто біль — це була ревність. Але не та, яку хочеш показати. Та, що пекла зсередини і мовчала.

Коли Джулія повернулася до мене, я не міг ні слова сказати. У голові крутилися думки, але я мовчав. Погляд її був відкритим і щирим, а я відчував, що за кожним її словом ховається щось, що ранить мене.

— Ти справді була з ним? — голос вирвався гострим, холодним.

Вона підняла на мене очі, і я побачив у них не здивування, а справжній гнів.

— Дем’ян, ми навіть не разом! — випалила вона, наступаючи на мої слова. — Ти вимагаєш від мене вірності, хоча ми нічого не маємо!

Я відчув, як усередині все стискається, голос тремтів:

— Можливо, ми не пара… Але це не дає мені права не ревнувати? Я бачив, як ти сміялась з ним, як він тебе торкався. Це боляче.

Вона відступила, на її обличчі з’явилась злість, змішана зі смутком.

— Ревнувати? Ти ревнуєш того, з ким навіть не говориш відкрито? — кинула вона, голос піднявся. — Може, ти просто боїшся собі зізнатися, що я тобі не байдужа?

Я кинувся вперед, схопив її за руки, тримав міцно, бо тіло хотіло втекти, а я тримався за цей момент.

— Так, боюся. Боюсь визнати, що ти зайняла мої думки, моє серце. І це страшно.

Вона розірвала наш дотик, відсторонилася, а в очах була така ж біль, як і у мене.

— Ти хочеш, щоб я була лише твоя? Але ми навіть не почали! Ти хочеш контролювати мене, змушувати відповідати твоїм страхам і ревнощам.

Я відчував, як голос зривається, ледве стримував емоції:

— Це не контроль. Це страх втратити тебе, бо я не знаю, як бути без тебе.

Джулія кинула на мене довгий погляд, потім сказала тихо, але твердо:

— Якщо ти хочеш бути зі мною, перестань боятися. Перестань ставити умови там, де їх немає. Я не твоя власність.

Я кивнув, відчуваючи, як щось у мені ламається і водночас народжується.

— Я не хочу змушувати тебе. Я хочу просто бути чесним… з тобою і з собою.

Вона глибоко зітхнула, і я побачив у її очах трішки м’якшого світла.

— Тоді давай почнемо з чистого аркуша, без страхів і претензій.

Я зробив крок ближче, відчуваючи, як серце шалено стукає. Потягнув її за руку, щоб притягнути ближче. Наші очі зустрілися, між нами зависла тиша, наповнена невираженим бажанням.

Мої губи майже торкнулися її, але раптом я зупинився. Щось усередині мене стислося, страх і сумніви затуманили розум.

«Чи справді я готовий? Чи це не просто ревнощі, які я плутаю з коханням?»

Я відступив, відпустив її руку і тихо прошепотів:

— Я… не готовий.

Джулія подивилася на мене, і в її очах блиснула розгубленість.

— Тоді не бійся, — сказала вона тихо, — дай собі час. Я не кудись зникну.

Я кивнув, відчуваючи, що цей момент — лише початок нашої справжньої боротьби.