Минуле

Марк не був готовий бачити її знову. Але хіба ми колись готові до моментів, які здатні перевернути душу зсередини?

Йому здавалося, що пройшло достатньо часу. Що все вляглося, затихло, забулося. Що з нею пов’язані лише спогади — не більше.

Але коли він випадково побачив її на фото в соцмережі — справжню, усміхнену, трохи змінену, але все ще таку знайому — у ньому щось болісно відгукнулось.

Це було, як вдихнути повітря, яке обпалює зсередини. Як раптово зрозуміти, що тебе душить не час, а тиша, яка залишилася після неї.

Він пригадав усе.

Як вона сміялась, закриваючи рот рукою. Як завжди забувала, де залишила телефон. Як ображалася мовчки, але очі її кричали. Як завжди залишала свої шкарпетки не там — і як його це дратувало. А тепер — ні. Тепер би він віддав усе, аби просто знову знайти їх під ковдрою.

Він втік.

Не тоді, коли стало надто важко, а коли стало надто справжньо.

Бо саме справжнє лякає найбільше — вимагає відповідальності, чесності, зрілості. А він тоді не мав нічого з цього.

Він просто не зміг витримати її болю, її потреби в близькості, її бажання знати, що вона не одна.

І коли вона найбільше потребувала його присутності — він став її відсутністю.

Маркові здавалося, що час усе виправить. Що «колись вона зрозуміє». Що, можливо, навіть буде вдячна, що він пішов.

Але тепер, бачачи її з кимось іншим, — не на фото, а насправді — він зрозумів, що помилявся.

Вона більше не належала його минулому. Вона почала будувати нове. І цей новий світ — був без нього.

Він стояв осторонь і дивився, як вона сміялася.

Справжньо. Трохи сором’язливо. Але щиро.

І він відчув, як у ньому щось стискається. Не серце. Душа.

Бо серце — це просто орган. А душа пам’ятає.

Йому хотілося підійти. Просто сказати щось.

Але все, що народжувалося в голові, здавалося безглуздим. Бо не існує слів, які б змогли стерти те, що він зробив.

І якби навіть вона простила — він не міг пробачити собі.

Не тому, що втратив її. А тому, що втратив ту версію себе, якою був поруч із нею.

І саме це боліло найсильніше.

Джулія.

Я стояла перед дзеркалом, вдягаючи пальто. Руки тремтіли — не від холоду.

Я не хотіла бачити його. Але ще більше не хотіла, щоб він з’явився зненацька.

Нехай краще я зустрінуся з ним зараз — сама, на своїх умовах. Не десь під під’їздом. Не тоді, коли поруч буде Дем’ян.

Я вийшла надвір. Повітря було свіже, занадто ясне, як на такий день.

Люди йшли повз, сміялися, пили каву. А я ішла назустріч минулому, яке колись мало обличчя, що змушувало моє серце битися швидше.

А тепер — лише стискало його зсередини.

Марк вже чекав. Стояв біля парку, у тому самому чорному пальто. Як колись.

Коли він побачив мене, то посміхнувся. Ця посмішка колись здавалася щирою. Зараз — фальшивою до болю.

— Привіт, — сказав він, підходячи на крок ближче. — Ти виглядаєш… інакше.

— Я й є інакша, — відповіла я сухо, ховаючи руки в кишені.

— Я бачу… — він опустив погляд, ніяково переступив з ноги на ногу. — Дякую, що прийшла. Я не був певен, що…

— Говори. У тебе п’ять хвилин, — перебила я. Не тому, що хотіла бути грубою. Просто не могла дозволити собі знову слухати його голос довше, ніж треба.

— Я зробив багато дурниць. І пішов, коли ти найбільше потребувала підтримки. Я був слабкий, егоїстичний. Я знаю. Але коли побачив тебе вчора… Знаєш, ти світишся. І я зрозумів, що втратив щось справжнє.

— Ні, — я покачала головою. — Ти не втратив. Ти відмовився. І це різні речі.

Він мовчав. А потім тихо додав:

— А той хлопець… Він для тебе щось значить?

Мовчання затягнулося. Я подивилась на нього, ніби через скло.

Той, хто зараз переді мною — це вже не мій Марк. І, можливо, ніколи ним не був.

— Так. Він став для мене кимось, кого я можу не боятися.

— А я був тим, кого ти боялась?

— Ти був тим, ким я боялась стати. Зламаною. Мовчазною. Невидимою.

Він зітхнув і вперше за всю розмову перестав робити вигляд, ніби все під контролем.

— Пробач. Я прийшов не за цим. Просто… Я досі думаю про тебе. І хотів сказати, що якщо захочеш — я поруч.

Я засміялася. Коротко й без радості.

— Ти кажеш це як пароль, ніби я повинна відкрити двері. Але ці двері я давно зачиняла. Не з образи. А заради себе.

Я розвернулася.

— Джулія… — покликав він, майже благально.

Я обернулась.

— Бувай, Марк. Дякую, що нагадав, чому я більше не хочу повертатись назад.

І пішла. Крок за кроком, дихаючи на повні груди. Мені ще боліло — та це був біль визволення.

Дем’ян.

Він писав мені, коли я вже йшла додому:

«Ти зникла. Я хвилююсь. Все гаразд?»

Я не знала, що сказати.

Ще ні. Але буде.

Від автора🫶

Котики , вибачте за довгу перерву. Я повертаюся до вас з новими главами , буду вдячна за кожен відгук з вашої сторони🤍