Привиди минулого

Джулія

Я поверталась додому повільно, ніби після сну, що був надто схожим на реальність. Кожен крок — ще одна хвилина наодинці з тишею. Та тиша вже не лякала — у мені досі жила ніжність ранку, його усмішка, його тепло. Я не вірила, що вчора — це правда. Що можна просто заснути поруч із кимось і прокинутись з відчуттям, ніби ти вдома. Без тривоги. Без страху, що тебе використають або забудуть. Уперше за довгий час я не грала роль — я просто була собою.

Коли зайшла в квартиру, повісила пальто й увімкнула чайник. Телефон вібрував на столику. Я глянула… і все всередині затихло. 
Два пропущені від «Марк». І повідомлення: 

«Я в місті. Нам треба поговорити. Це важливо.»

Мене ніби вдарило по грудях. Ні. Це точно помилка. Співпадіння. Він не має права… Руки тремтіли, коли я відкрила чат. Фото те саме. Ім’я те саме. Я не бачила його два роки. Не чула. Не шукала. Іноді снився — як кошмар, що залишає гіркий осад. Але ніколи не писав. До цього ранку.

Я сіла на ліжко. Серце калатало, як у пастці. Ні, я не хочу цього. Не хочу знову відчувати себе слабкою перед тим, хто зламав мене, коли я була найвразливішою. Я натиснула «дзвінок»… але одразу скасувала. Що я скажу? Що він скаже?

І тут — нове повідомлення:

«Я побачив тебе вчора. Ти була з кимось… виглядала щасливо. Мені стало погано від того, як сильно я все зіпсував. Дай мені шанс пояснити.»

Мене охопила злість. Він побачив мене. Стежив? Що це взагалі за маячня?

Я встала й підійшла до вікна. Там — шумне місто, люди, життя. А в мені — крик: «Ні. Ти не маєш права повертатись, коли мені стало добре без тебе.» Я набрала це повідомлення… і не надіслала.

Дем’ян

Здавалося, ніби все йде не так. Він писав: «Як ти? Сподіваюсь, відпочила. Мені дуже добре було з тобою сьогодні.» Я не відповідала одразу. І навіть коли відповіла — не так, як хотіла: «Так, дякую. Все добре.» Все добре. Брехня.

Я сиділа, обійнявши коліна, з телефоном у руках, наче він важив кілограмів десять. В голові — хаос. Марк. Дем’ян. Я. Я втомилася тікати від минулого, яке ніколи не вміло просто зникати.

«Я не впевнений, чи ти сьогодні хочеш говорити… але якщо щось — я поруч.» Це Дем’ян. Такий простий текст, але він влучив у саме серце.

Я знову подивилась на повідомлення від Марка:

«Я завтра біля твого будинку. Хоч поглянь на мене. Я просто хочу пояснити…» 

Знову без дозволу. Знову як раніше. Я вимкнула звук. І вперше за довгий час — заплакала. Не тому, що хтось мене образив. А тому, що… я більше не хочу бути тією, кого можна зламати.