Вперше- по справжньому

Демʼян.

Її волосся розсипалося по моїй подушці, як темний шовк. Я лежав, не рухаючись, бо не хотів зіпсувати цей момент — ранкове світло ковзало по її обличчю, а її дихання було рівне й глибоке. І все, що я міг робити — дивитися.

Боже, як я її люблю.

Це вже не просто захоплення чи пристрасть. Це щось більше. Глибше. Вона стала частиною мого світу — тихо, але рішуче.

Я торкнувся кінчиками пальців її плеча — обережно, ніби боявся, що вона розтане. І в ту мить в мені з’явився страх. Ні, не страх близькості — тепер я боявся, що можу втратити це.

Вчора ми були просто двоє, що здалися одне одному. А сьогодні… Сьогодні я не хочу більше ховатися.

— Джуліє, — прошепотів я, нахиляючись до її вуха. — Прокидайся. Вже майже день.

Вона поворушилась, злегка зморщила носик, і я не зміг не посміхнутися.

— Ще трішки, — пробурмотіла вона крізь сон, ховаючись у ковдру.

— Ні, серйозно. Я мушу тобі дещо сказати.

Вона відкрила одне око, потім друге. Повільно перевела погляд на мене — і я побачив у цих очах усе, що не міг сказати словами. Вразливість. Надія. Трошки страху.

Я вдихнув глибше.

— Я хочу бути з тобою. По-справжньому. Не просто якось… між роботою і зупиненим ліфтом. Я хочу, щоб ти була моєю. Хочу прокидатися з тобою щодня. Розумієш?

Вона мовчала. Її очі наповнились чимось світлим. Я боявся її реакції більше, ніж будь-якої презентації в житті.

— Якщо це лякає тебе… скажи. Але я не можу більше приховувати, що відчуваю.

Джулія.

Моє серце калатало. Цей ранок мав бути незручним. Незвичним. Але він сказав це. Вголос. Щиро.

Я сіла, тримаючи ковдру біля грудей, і вдивлялася в його обличчя. Не було ні тіні брехні, ні гри.

— Ти впевнений? — нарешті запитала я. — Бо це… ну… це серйозно.

— Я ще ніколи не був у цьому настільки впевнений, — відповів він тихо, притягуючи мене ближче.

Я не знала, що сказати. У моїй голові завжди було стільки сумнівів. Але зараз — була тільки тиша, його долоня на моїй щокі… і тепло, що росло десь всередині.

— Я теж хочу цього, — прошепотіла я. — Але мені страшно.

Він усміхнувся і нахилився ближче.

— Мені теж. Але, може, якщо боятися разом — це вже не так страшно?

Я засміялася. Справжньо, тихо. А потім потягнулась до нього і обійняла. Міцно.

Він поцілував мою скроню.

— Може, зваримо каву? — запитав, коли ми нарешті трохи розплутались одне від одного.

— Кава після зізнань у коханні — звучить як початок фільму, — посміхнулася я.

— То може, напишемо свій?

І, сміючись, ми пішли до кухні — ніби нічого особливого не сталося. Але сталося. Ми просто не зізнались собі повністю. Ще.