Ранок у місті

Джулія.

Світло ранку проникало крізь тонкі штори, малюючи на стінах легкі смуги. Воно було різке, майже гостре, і одразу різало очі, змушуючи їх сльозитися. Я повільно відкрила очі і відчула дивне, тривожне відчуття, ніби прокинулась у чужому світі. Моє тіло лежало на дивані, який здавався холодним і незнайомим, а довкола — тихо, майже безшумно.

«Де я?» — думка лунала в голові, наче дзвінок у порожній кімнаті. Серце калатало шалено, ніби хотіло вискочити з грудей. Пам’ять розсипалась на дрібні шматочки, і я не могла згадати, як сюди потрапила. В голові була тиша і неспокій, мов туман, що закриває все навколо.

Раптом почувся тихий шурхіт. Я повернула голову і побачила його — Дем’яна. Він сидів у кріслі поруч, тихо спостерігаючи за мною. Його очі були сповнені тепла і турботи, а усмішка — ніжна, майже ледь помітна.

— Ти прокинулася, — сказав він тихо, голос ніби ховався від світу, але в ньому було стільки доброти.

Я намагалась сфокусувати погляд, і мені вдалося відкрити очі ширше.

— Де я? — промовила тихо, мій голос тремтів.

Він підвівся і підійшов ближче, простягнув руку і ніжно погладив мою щоку. Дотик був теплим і заспокійливим.

— Ти у мене вдома, — відповів Дем’ян. — Ми повернулися після клубу, ти заснула тут. Нічого страшного.

Я спробувала сісти, але тіло ледве слухалося. Відчуття сорому почало заповнювати груди.

— Я… я нічого не пам’ятаю, — прошепотіла, опускаючи погляд.

— Це нормально, — усміхнувся він. — Вчорашній вечір був насиченим.

Я відчуваю, як червонію, і боюсь, що це було дуже помітно.

— Вибач, якщо я була нав’язливою чи неприємною, — пробурмотіла.

Він підняв брову, посміхаючись із легкою іронією.

— Нав’язливою? Ти? Здається, я сам трохи зацікавився твоєю «нав’язливістю».

Я посміхнулася у відповідь, хоча сором все ще стискав серце.

— Просто не хочу, щоб ти думав, ніби я слабка або дурна, — зізналася я, піднімаючи очі на нього.

— Ніколи так не думав, — промовив Дем’ян, ніжно тримаючи мою руку. — Ти справжня. І це найбільше, що можна бути.

Я відчула, як у грудях розливається тепло. Невпевненість почала відступати, поступаючись місцем надії.

— Можна залишитися ще трохи? — тихо запитала, бо не хотіла, щоб цей момент закінчився.

Він кивнув і обережно притягнув мене до себе.

— Звісно. Ти тут у безпеці.

Я влаштувалася поруч, відчуваючи, як його руки ніжно обіймають мене, мов захист від усього світу.

Навколо все здавалося затихлим — тільки віддалений годинник тихенько цокав, а легкий подув прохолодного повітря з вікна торкався шкіри. За вікном повільно прокидалося місто, наповнене своїми шумами і рухом.

— Ти бачив, як я танцювала вчора? — спитала раптом, намагаючись трохи розрядити напругу.

Він посміхнувся і відповів з легким жартом:

— Так, ти намагалася завоювати клуб своїм «особливим» стилем. Чесно, мені було смішно і приємно дивитися.

— Особливим? — здивовано підняла брови.

— Так, таким, що змушує всіх звертати увагу.

Я розсміялась, і в цей сміх вливався мій страх і тривога, що поволі розчиняються.

— Добре, що ти був поруч, — промовила тихо.

— Я завжди буду поруч, — пообіцяв він, стискаючи мою руку.

Ми сиділи так ще довго, а я розуміла, що цей ранок став не просто початком дня, а початком чогось нового, незвіданого, але дуже справжнього.