Ніч разом

Демʼян.

Ми приїхали до її будинку, і я допоміг їй вийти з машини. Вона ледве трималася на ногах, кроки були хиткими, але вперто намагалася зберегти гідність і не показати, що хоче спати.

— Ти точно не хочеш, щоб я тебе зараз поніс? — підсміююсь, відчуваючи, як вона ледве втримується на ногах і мало не впала на бордюр.

— Ні, я не пташка, щоб мене носили, — відповідає вона з невпевненою, але теплою усмішкою, яка розтоплює моє серце.

Я тихо сміюся.

— Добре, добре, але якщо впадеш, — підморгую, — скажу всім, що ти пташка.

Вона хитро підморгує у відповідь, притискаючи до себе сумочку.

— Тоді я буду казати, що ти котик, — жартує, — бо постійно нявчиш, щоб я була обережна.

— Котик? — сміюся у відповідь. — Ну, хоч щось ніжне і миле.

Ми заходимо у квартиру, і я бачу, як вона з полегшенням падає на диван, розслабляючись, хоча очі її ще трохи блищать від втоми.

Я ставлю склянку з водою поруч і дивлюсь, як вона обережно бере її руками, ніби боячись пролити.

— Знаєш, — каже вона тихо, — я сьогодні так напилася, що могла б навіть зірку з неба дістати.

— І якби спробувала, — поглядаю з усмішкою, я би вже давно її з тебе зняв.

Вона засміялась, і я помічаю, як її пальці ледве торкаються моєї руки. Це був такий ніжний жест, що розтопив увесь мій опір.

— Добре, що ти поруч, — прошепотіла вона, — інакше я б була абсолютно загублена.

 Я бачу, як у її очах м’якість змінюється на тривогу з нотками сором’язливості та відчуваю, що це момент, коли можна сказати щось важливе.

— Не хвилюйся, — кажу тихо, — я не збираюся нікуди йти.

Вона повільно повертає до мене погляд, і я бачу, що мої слова дійшли до її серця.

— Ти справжній… — шепоче, ніби боячись промовити слово.

— Тільки для тебе, — відповідаю, усміхаючись, відчуваючи тепло, що розливається по всьому тілу.

Ми сидимо поруч, і я відчуваю, як холод нічного повітря залишається за дверима. Тут, у цій кімнаті, між нами народжується щось нове — тепле, справжнє і небажаюче зникнути.

Ми сиділи поруч, дихання поступово заспокоювалося, а світло у кімнаті ставало м’якішим і лагіднішим, ніби саме воно оберігало цей момент. Я відчував, як її голова повільно нахиляється до мого плеча, а її дихання стає рівномірнішим і спокійнішим.

Вона не відходила, не намагалася втекти — навпаки, ніби шукала тут безпеки і тепла. Я обережно обійняв її руками, притягуючи ближче, щоб вона почувалася захищеною.

— Спи, — тихо прошепотів я, — я поруч.

Вона лише тихо зітхнула у відповідь і трохи посміхнулася, ніби у снах ми вже давно були разом.

Ми заснули так — у теплих обіймах, де не було ні страху, ні сумнівів, лише тиша і впевненість у тому, що цей момент — справжній.

Під шум нічного міста, що поступово затихав, ми нарешті знайшли те, чого обидва давно шукали: справжню близькість.