Вечір в клубі

У клубі музика вибухнула стіною звуку, і я ледве чула голос Олени, яка кричала щось про те, що треба більше танцювати. Світло миготіло, мов блискавки в нічному небі, розрізаючи густу темряву й кидаючи плями різнокольорових вогнів на потоки тіл, що рухалися в ритмі. Повітря було насичене запахом поту, парфумів і легкого диму від кальянів у кутку. Все здавалося майже нереальним — мов інший світ, де немає турбот, а дійсність розмивається.

Я відчула, як тіло саме починає віддаватися музиці — руки, ноги, кожен рух наповнювався свободою. Усередині розгорався азарт і дивна ейфорія.

Потім я помітила його — Дем’яна. Він стояв біля барної стійки, трохи відсторонено від цього шаленства. Світло то торкалося його профілю, то ховалося в тінях, підкреслюючи чіткі риси обличчя і темні очі, що уважно стежили за всім, що відбувалося. Навколо нього ніби існувала невидима сфера спокою, яка контрастувала з хаосом навколо.

Я помітила, як він зосереджено дивиться на мене, і серце почало битися швидше, немов нагадуючи про себе гучним стуком. Я опинилася на межі — між бажанням підійти й потребою втекти.

— Йди до нього! — голос Олени прорізав шум, і вона стиснула мене за руку з веселою наполегливістю.

Я зробила кілька кроків вперед, намагаючись не втратити рівновагу. Щось усередині звелося клубком — суміш страху, хвилювання і непокори.

Він усе ще спостерігав за тим, як я танцюю — не бездумно, як інші, а ніби кожен мій рух був частиною якоїсь маленької історії. Його погляд ловив мімічні зміни на моєму обличчі, помічав, як в очах з’являється світло й напруга одночасно.

Люди навколо кивали в такт, дехто кидав погляди в наш бік, помічаючи цю невидиму нитку, що з’єднувала простір між нами.

Коли я нарешті підійшла, він підняв погляд, і його усмішка, в якій було одночасно тепло і гострота, розтягнула губи.

— Привіт, пташко, — тихо сказав він.

Я відчула тремтіння в руках і майже інстинктивно захотіла притягнути його ближче. Але його легкий, веселий сміх зупинив мене.

— Ей, стоп! — посміхаючись, промовив він. — Ти п’яна. Ще не час для поцілунків.

Мені стало трохи ніяково, але я теж усміхнулась. Він вправно тримав мене на відстані, граючи з моїми почуттями.

Дем’ян спостерігав за мною й відчував, як усередині защеміло. Він бачив не просто дівчину, що танцювала і на мить забувала про сором’язливість. Він бачив пташку — тендітну і яскраву, таку, що хотілося тримати біля себе, але не зламати.

Навколо нас гуділи голоси, люди сміялися, танцювали. Та деякі погляди зупинялися на нас — відчували напругу. Для них — просто сцена. Для нас — момент, що міг усе змінити.

Він стояв осторонь, спостерігаючи, як вона рухається. Джулія ніби жила у двох світах. Сором’язлива й тиха у повсякденному житті, вона тут ставала іншою — вільною, розкутою, мов пташка, що вирвалася з клітки й тепер сміливо б’ється крильми у темряві.

Його погляд ковзав по її силуету. Він ловив кожен рух, кожну дрібницю: як вона трохи розслабляє плечі, коли музика захоплює, як очі блищать у миготливому світлі, сповнені тієї самої тривожної напруги, яку він знав.

Дем’ян відчував, як усередині стискається щось невловиме — суміш захоплення і болю. Захоплення — бо вона була справжня. І біль — бо цей клубок почуттів між ними досі залишався нерозв’язаним.

Коли вона зробила крок до нього, він посміхнувся, але не піддався. Він знав: вона зараз не зовсім твереза. І хоч це був саме той момент, коли серце кричить “дій”, він зупинив її.

«Вона ще п’яна, — думав він. — Але навіть так вона — справжня. Та, якої мені завжди бракувало.”

Він хотів захистити її — навіть від неї самої. Його “стоп” було не про холодність. У ньому звучала турбота й легкий гумор.

Дем’ян знав: між ними — багато незрозумілого. Але саме це й тримало його поруч. Їхня гра, хімія, напруга в кожному погляді — це було сильніше за слова.

І поки довкола грала музика, і танцювали сотні тіл, він стояв поруч — і водночас ніби сам серед бурі, яка вже почалася між ними.