Розмови без слів

Джулія.

Телефон задзвонив так, ніби мене викликали на місію. Я ще не встигла глянути на екран, а голос Олени вже лунав у голові:

— Джулія! Вставай уже, я приїхала! Сьогодні вечірка в “Фьюжн”! Ти ж не будеш сидіти вдома, правда?

Я натягнула ковдру на голову. Ще вчора була впевнена, що цей вечір належатиме книзі, чаю і самоті. Але Олена — це не просто подруга. Вона як ураган, що зносить усе, навіть коли ти тримаєшся з останніх сил.

— Добре, — видихнула я, — годину даю.

Через п’ятнадцять хвилин ми вже сиділи на моїй підлозі. Довкола — розсипана косметика, пензлики, розкиданий одяг і наш безладний сміх.

Олена діяла впевнено, як режисер перед фінальною сценою.

— Тобі треба щось, що підкреслить очі, — бурмотіла вона, копаючись у своїх тінях. — Щоб одразу було видно: ти тут, ти — справжня. А не десь там, у хмарочосі з книжкою.

Її слова змусили мене посміхнутися — трохи нервово, але щиро.

Я дозволила їй взяти кермо.

Її пальці ніжно ковзали по моїх повіках. З кожним рухом пензля всередині щось тануло. Напруга, сумніви, звичка ховатися — усе розчинялось. Наче я малювала себе наново.

— А губи? — запитала я, дивлячись у дзеркало, що вперше давно не здавалось ворогом.

— Матова. Рожева. Як твій настрій сьогодні, — Олена кинула мені помаду. — І триматиметься довше, ніж будь-який поганий день.

— Тобі не здається, що це трохи… занадто?

Вона зупинилась і подивилася на мене прямо.

— Ти — ні. Просто ще не навчилася бути собою на повну. Але я допоможу.

Поки вона крутила моє волосся між пальцями, я раптом відчула, як у мені щось пробуджується.

Сміливість. Вона народжується не з крику, а з тиші, в якій хтось вірить у тебе.

Ми обрали сукню. Чорну, пряму, з мінімальними акцентами. Але в ній була я. Справжня.

— Твій стиль — не для перевтілень, — сказала Олена, поправляючи тканину. — Він просто чекає, коли ти його приймеш.

І ось ми вже стоїмо на вулиці, чекаємо таксі. Ніч тепла, липнева, повітря пахне асфальтом і літом.

— Вмикай музику, — прошепотіла я, коли ми сіли в машину.

Олена усміхнулась і натиснула “play”. Гучномовець залив салон ритмами, що ніби били прямо в серце.

Ми їхали нічним Києвом, вогні розмазувались на вікнах, а я дивилась у темряву з відчуттям… наче щось змінюється.

— Я нервую, — зізналася тихо.

— І правильно. Найкраще завжди починається з трохи страху.

Клуб блищав вогнями, як портал в інший світ. Світ, де я ще не була. Але дуже хотіла потрапити.

Олена кинула мені погляд — рішучий, теплий, сильний.

— Час світитися, Джулія.

Я вдихнула глибше, ніж за весь день.

І зробила крок — не просто вперед, а в щось нове, справжнє. У себе.