Тіні, що залишаються

Джулія.

Я відчула його ще до того, як побачила. Як струм, що пробіг по шкірі, ледь помітний, але невблаганний. Він завжди зʼявлявся несподівано, тихо, але його присутність змінювала повітря. Стало тепліше. Тісніше. Наче кімната зменшилась.

Я не підняла очей одразу. Продовжувала друкувати, хоча пальці натискали клавіші вже механічно. Слова не мали значення. Бо кожна клітина тіла кричала — він поруч.

— Привіт, пташко.

Ці два слова змусили мене на мить затримати подих. Його голос — низький, трохи хрипкий, ніби щойно прокинувся, — ковзнув шкірою повільно, з обережною ласкою. Я зібралася з думками й повернула голову. Зустріла його погляд.

Очі, темні й уважні, ковзали по мені з тією самою невимушеною нахабністю, яка щоразу змушувала мене нервувати. Але сьогодні в них було щось нове. Щось тихе, але небезпечне.

— Ти знову запізнився, — кажу рівно, хоча голос видає трохи зайвого.

Він усміхається куточком губ. Повільно. Зухвало. Як той, хто знає, що його не сваритимуть по-справжньому.

— Ти рахувала хвилини, Джулія?

Моє ім'я в його устах звучить особливо. Він ніколи не скорочує, не спрощує. Промовляє його повністю, розтягує, наче пробує на смак.

Я не відповідаю. Бо не маю чим. Бо так, я рахувала. І не хвилини — подихи.

Він підходить ближче. Занадто близько. Між нами — лише край мого столу, але навіть він не рятує. Я чую, як його подих торкається мого волосся. І як серце починає битися швидше. Не так — шаленіти.

— Знаєш, — каже він, нахиляючись, — мені подобається, коли ти злишся. У тебе тоді очі стають... дикі. І дуже гарячі.

Я не змигую. Не відступаю. Але всередині все стискається від цієї гри, у яку ми давно вже граємо, але досі не зізнались.

— А мені подобається, коли ти мовчиш, — кидаю у відповідь. — Бо тоді менше дурниць.

І замість відповіді — усмішка. Та, яка змушує мене хотіти й ненавидіти водночас.

Це тільки початок. Але в цьому "початку" вже стільки напруги, що мені важко дихати.

Демʼян.

Вона не підняла очей, коли я зайшов. Це завжди трохи дратувало мене і водночас заводило — ніби я для неї загадка, яку вона намагається розгадати, але боїться зробити перший крок.

«Пташко», — прошепотів я, знаючи, що це слово завжди влучає прямо в ціль. Воно таке ніжне і трохи жартівливе, ніби власна маленька таємниця.

Я бачив, як її пальці ледь торкалися клавіш, мов автоматично. Очі, що ховалися під густими віями, були занурені в думки, але її тіло напружене, ніби чекає вибуху.

Я не міг не помітити, що вона виглядає інакше сьогодні — трохи стриманіше, але в її простому одязі було щось, що привертало погляд. Той самий світлий відтінок волосся, який ловить світло, і трохи замріяний погляд. Вона ідеальна, навіть коли не хоче цим бути.

Коли вона, нарешті, повернулася до мене поглядом, я відчув той легкий тремор — ні, це не просто напруга. Це цікавість, боротьба між страхом і бажанням. Її очі — мої улюблені загадки. Вони не видають все одразу, але в них приховано стільки емоцій, що хочеться пірнути й ніколи не виходити.

Я злегка посміхнувся і вивів її ім’я повністю — Джулія. Це було моє маленьке правило — ніколи не скорочувати, адже кожне ім’я має звучати як музика, а її ім’я — особливо.

Погляд її очей зробив мене сміливішим, і я нахилився ближче, майже торкаючись її волосся. Це було як виклик і водночас як визнання, що я хочу бути ближче, ніж зазвичай дозволяють правила.

Я сказав їй про те, що мені подобається її злість — бо вона відображає справжню Джулію, ту, що прихована за стіною мовчання. І хоч я любив її язик гострий, її мовчання для мене було ще більш інтригуючим.

Такі моменти — коли ми одночасно й близькі, й на межі — створюють напругу, яка не дає дихати, але змушує жити.

Пташко, це лише початок. І я хочу бачити, як ця історія розквітне — чи то у коханні, чи у війні — але точно не у байдужості.