Те, що ніхто не бачить

Джулія

Ранок почався тихо, майже непомітно. Я повільно прокинулась і сіла на край ліжка, дивлячись у порожній кут кімнати. Сьогодні треба було збиратись на роботу — але замість звичного поспіху в мене був якийсь дивний спокій, ніби всередині все затихло і чекає.

Я обережно підійшла до шафи і вибрала щось стримане, але з відтінком мого справжнього настрою — темно-синю блузу і улюблені джинси. Не забула і про шапку — на відміну від дому, на вулиці був прохолодний ранок, і ця деталь додавала мені відчуття захисту.

У дзеркалі я побачила дівчину, яку ще не зовсім впізнавала. Ту, яка приходила сюди з маленького, тихого містечка, і тепер бореться за своє «я». Мені здавалося, що все ще треба знайти ключ до себе справжньої, але я була готова почати цей пошук.

На роботі все було як завжди — світло, запах кави, шум кроків і голоси колег. Але сьогодні я відчула, що хочу поговорити з кимось, хто зможе побачити мене такою, якою я є, а не такою, якою звикли бачити всі інші.

Після роботи я не пішла додому. Олена, моя подруга з університету, запропонувала зустрітися. Вона знає мене давно і розуміє, що в мені більше, ніж просто стримана дівчина з офісу.

— Ти щось відчуваєш до нього? — запитала вона, злегка піднімаючи брову, коли ми сіли в маленькій кав’ярні біля вікна.

Я ковтнула кави і подивилася на вогники міських ліхтарів за вікном.

— Він — загадка, — відповіла я, — і водночас людина, яка може розхитати все, що я намагаюся тримати всередині. І це одночасно лякає і притягує. І так, він називає мене «пташкою». Тільки він.

Олена сміялася, а я відчула, як у грудях щось стискається — від невизначеності і надії.

— Він твій виклик, Джулю, — сказала вона. — І ти знаєш, що такі виклики найцікавіші.

Коли я виходила з кав’ярні, телефон знову засяяв. Повідомлення від Дем’яна:

«Зустрінемося завтра о шостій біля офісу. Не підведи, пташко.»

Я посміхнулася, але в душі залишилася загадка — чи готова я прийняти цей виклик і що він принесе у моє життя.