Знайомство

Дем’ян:

Єдине, що я добре знаю про дисципліну — це як майстерно її ігнорувати.

Плани на життя були. Частина згоріла, інша — навіть не запалилась. Але світ не розвалився. Ще ні.

Мені двадцять три. Я живу, як мені зручно. Без будильників, без чітких розкладів. У кожного ж свій стиль виживання, мій — не замислюватись.

Я працюю в креативному відділі. Місце, де можна бути собою, і тебе не відправлять на HR-розмову тільки тому, що ти носиш кеди замість туфель.

Сьогодні я прийшов пізно. Як завжди. Але цього разу — не дарма.

Вона була там.

На кухні. Біля кавомашини.

Нова. Блондинка.

Очі вниз, спина рівна. Як завжди одягнена надто скромно, ніби прийшла на співбесіду, а не на роботу. Сорочка, кардиган, і ці дивні сережки у вигляді крихітних пташок. Серйозно, пташки. Це мило. І трохи наївно. І якось дуже… її.

Вона — ніби антистихія до всього, що відбувається в офісі. Спокійна, акуратна, тиха.

І тим цікавіша.

— Пташка знову на кухні, — кажу, ніби між іншим, і беру собі каву.

Вона підіймає погляд. Спокійний. Але в очах — щось інше. Суміш здивування, тривоги і ще чогось, що хочеться розгадати.

— У тебе вже друге горнятко кави. Це офіційно: ми з тобою залежні, — кажу, щиро усміхаючись.

— Я від кофеїну, ти — від звуку свого голосу, — відповідає вона. І, чорт забирай, з сарказмом.

Невже вона має характер?

Мені подобається.

Джулія:

Другий тиждень у новій роботі.

Я досі відчуваю себе тут гостею, яка боїться забути, як себе вести.

Офіс гучний, стильний, швидкий. А я — навпаки.

Тиха. Повільна. Зі спробами не виглядати так, ніби мені страшно.

І ось він — Дем’ян.

Поява гучна, як завжди. Усмішка — широка, розслаблена. Впевненість у кожному жесті. Ніби він тут не працює, а живе.

Він знову жартує. Називає мене «пташкою».

І я вже не вперше відчуваю: щось у ньому небезпечне для мого спокою.

— Я від кофеїну, ти — від звуку свого голосу, — виривається в мене. Я сама дивуюсь, що сказала це вголос.

А він сміється.

Чомусь — щиро. Не зверхньо. Просто… сміється.

І мені хочеться теж.

Можливо, це дрібниця. Але в мене давно не було таких дрібниць.

Дем’ян не звик звертати увагу на таких дівчат, як Джулія.

Вона не кидається в очі. Не намагається сподобатись. Її сорочка не підкреслює талію, а сережки не блищать у світлі офісної лампи.

І саме тому — вона запам’ятовується.

В ній є щось, що не кричить, але відчувається.

Тиша, в якій хочеться побути.

І поки вона намагається не провалитись крізь землю, він — починає бачити в ній більше, ніж просто «новеньку».

А вона — навіть не здогадується, що його очі вже частіше зупиняються саме на ній.