Вступ

Джулія.

Мені двадцять три. І я ніби між двома життями.

Одне — те, в якому мене вчили бути зручною. Друге — ще навіть не почалося.

У дзеркалі — знайоме з дитинства обличчя. Але всередині — тиша.

Я не відчуваю, що це я.

А ще страшніше — я не знаю, ким я стала.

Мене довго вчили слухати. Кивати. Мовчати, коли хочеться сказати.

І я справді була такою.

Поки одного дня це не стало нестерпним.

Мене звати Джулія.

Я з Верхограда — маленького повільного містечка, де вечори пахнуть яблуками й чаєм, а плітки розносяться швидше, ніж новини.

Там затишно. Але мені було тісно.

Мамин голос і досі звучить у мені — тихо, але ріже:

— Одягни щось нормальне.

— Не вигадуй. Ти ж дівчина.

— Слухайся. Не висовуйся.

Я йшла, несучи в собі цю тишу. Але більше не хотіла бути тією, ким мене навчили бути.

І тепер я тут. У Києві.

У місті, яке не памʼятає облич і не питає, звідки ти. Тут кожен — тимчасовий. Навіть біль.

Я могла загубитися — і, можливо, саме так себе знайду.

Я почала працювати в маркетинговій агенції.

У перші дні трималась тихо. Не тому, що боялась — я вивчала територію.

Я не знала, хто я тепер. Але точно знала: ці стіни — не вʼязниця. Можливо, шанс.

Усе почалося в понеділок.

Я прийшла раніше за всіх — не з обов’язку, просто не могла спати.

У холі ще пахло вчорашньою кавою, повітря було свіже, тихе.

У таких ранках є щось заспокійливе — момент до початку.

Я сіла за стіл, гортала блокнот — робила вигляд, що маю чіткий план.

Хоча насправді в голові було порожньо. І трохи страшно.

І тут — гучні кроки.

— Ого, рання пташка! — пролунав голос за спиною.

Я здригнулася. Обернулась.

Переді мною — хлопець із розтріпаним волоссям, татуюванням на руці й таким нахабним, впевненим поглядом, ніби це він — директор цієї будівлі.

— Джулія, так? — усміхнувся. — Я Дем’ян. І я обіцяю бути твоїм першим головним болем у цьому офісі.

Я мовчала. То був жарт чи попередження?

— Привіт, — нарешті відповіла я, намагаючись не показати, як сильно він мене збентежив.

— Не переживай. Я не кусаюсь, — підморгнув.

Пауза.

— А от увагу привертаєш голосно, — відповіла я, трохи іронічно.

— О, ти вже з сарказмом? — він примружився. — Значить, адаптація піде швидко, пташко.

Я ледь помітно скривилась. Це звертання — дивне, зухвале. Але в ньому було щось… тепле.

Це була наша перша розмова.

Я вже тоді знала: він — не мій тип. Занадто відкритий. Занадто вільний. Занадто… живий.

Але саме такі люди часто перевертають усе.

Навіть тебе.

Від автора

Джулія — це тиша перед грозою. Вона мовчить не тому, що слабка, а тому що навчається чути себе.

Демʼян — це грім, що не боїться зірвати маску. Його легкість — не поверхнева, а захисна.

Вони — наче вогонь і тиша. Один вчить звучати, інша — чути.

І, можливо, тільки разом вони зможуть стати собою.