Розділ 4: Запах цукерок

Ліам
День вже мені не подобається. Спершу батько, потім цей підозрілий тип. Коли я вийшов з фірми о восьмій, то побачив знову Лінду. Вона що, знущається?
Я похапцем збираюся до своєї машини, щоб залишитися непоміченим.
— Ліаме, куди ти так швидко прямуєш? — це звучить мені прямо у вухо, і я відходжу на декілька кроків убік, щоб не знаходитися з нею поруч. — Я тебе тут пів дня чекала.
Вона каже це так образливо, наче це я просив її мене чекати.
— Ліндо, послухай. Я вже тобі вкотре кажу: між нами нічого не може бути. Ти взагалі мене слухаєш?
Я не можу вже злічити, скільки разів я це їй казав. Вона мене слухає так замріяно, що я хочу провалитися крізь землю.
— Ліндо, ти тут? — клацаю пальцями в неї перед очима.
— Ліаме, чому ти мені не можеш дати шансу? — запитує Лінда розгублено.
— Ліндо, я тобі казав, що я закоханий в іншу.
Так, це правда. Мені дуже подобається інша дівчина. Вона гарна до нестями та пахне морем і цукерками. Звісно, можливо, я дурень, але закоханий дурень.
Я випав з реальності на кілька хвилин. Коли подивився на Лінду, зрозумів, що пропустив крізь вуха її слова.
— ...Але ж ти не одружений, і я вільна. Тим паче, я тебе кохаю. Давай хоч спробуємо зустрічатися, — вже сумно промовляє дівчина.
— Ліндо, то ти вважаєш, що якби я був одружений, то ти б до мене не клеїлася?
— Мене одружені чоловіки не приваблюють.
— Добре, я тебе зрозумів, — кажу я та швидким кроком прямую до машини.
— Ти від мене не втечеш. Бувай, Ліаме, але скоро зустрінемося.
За що мені це? Я десь провинився? Я вже сотий раз казав Лінді, що я не зацікавлений нею. З цими думками я прямую до брата. Він уже мені стільки повідомлень залишив, що й не злічити:
Касіан: «Братику, мені ще довго тебе чекати?»
Найсмішніше, що тут наприкінці він залишив гнівний смайлик, хоча це повідомлення він мені написав о 19:30, саме тоді, коли прилетів. Цікаво...
Касіан: «Якщо ти не приїдеш по мене за десять хвилин, я все батькові розповім».
Це повідомлення він мені написав десять хвилин тому, тож уже, напевно, дзвонить батькові та доповідає все.
Касіан завжди був таким: коли його щось не влаштовує, він одразу біжить до батька жалітися на поганого Ліама.
Батько, звісно, ніколи до цього серйозно не ставився, тому що раніше був зайнятий відкриттям фірми. Цього року фірмі вже виповнюється п'ятнадцять років. І батько, як завжди, не втратить можливості похизуватися. Він уже організовує банкет на річницю компанії. Ну, звісно ж, у самому елітному ресторані міста.
І всі там будуть. Потрібно зробити так, щоб до цього моменту Емілі погодилася на пропозицію, та вже на банкеті ми всім оголосили про наше одруження. Для них воно повинно бути справжнім, а для нас — фіктивним.
Я знаю, що Емілі ніколи не погодиться вийти за мене заміж по-справжньому. Вона закохана в іншого ідіота. Я сподіваюся, вона перестане його любити, коли про все дізнається. А дізнатися вона повинна раніше, ніж це парі буде втілено в реальність.
До банкету залишилося двадцять днів. У мене ще є час переконати її одружитися.
Тільки згадую про це сонечко, як мені хочеться написати їй:
Ліам: «Привіт. О дев'ятій годині вечора буду вільний, можемо зустрітися у тебе вдома й обговорити всі деталі пропозиції. Ти вільна?»
Сподіваюся, що вона вільна. Ми не бачилися вже цілих два дні після моєї пропозиції. Потрібно все обговорити й прийти до спільного рішення.
Емілі: «Привіт, так, давай зустрінемося. Можемо тільки у тебе в квартирі? Не хочу турбувати батьків, та й мені треба десь попрацювати. У тебе ж немає планів на вечір?»
Вона ще й запитує. Звісно, немає планів. Я готовий весь день звільнити, щоб поспілкуватися з нею.
Тому пишу:
Ліам: «Планів немає, хоча треба тільки забрати братика з аеропорту. О дев'ятій у мене?»
Емілі: «Касіан повертається? Серйозно? Тримайся, друже, я в тебе вірю».
Звісно, вона знає всю ситуацію в нашій родині. І мої стосунки з братом її вже не дивують. Дуже хвилююся, щоб увечері вона до мене дісталася цілою та неушкодженою, тому наостанок пишу:
Ліам: «Напишеш, як будеш під'їжджати, я тебе зустріну».

***

Тільки приїжджаю на місце, мене зустрічає розлючений Касіан:
— Брате, якого дідька ти запізнюєшся? — у нього вже пар із голови йде.
— По-перше, у мене робота. По-друге, я попереджав батька, і він сказав, що ти почекаєш. Міг би викликати таксі, якщо не подобається чекати, — тисну на брата, і він замовкає.
Я ж знаю, що Касіан слухається батька, тому що хто буде витягати його за бійки з відділку? Він знає: якщо посвариться з ним, то батько так просто все не залишить.
— Ну що, братику, відпочив у санаторії?
— Так, трохи виріс. Тепер я ідеальний спадкоємець батьківського бізнесу, — насміхається Касіан.
Але це мене не злить. Я не претендую на пакет акцій фірми. Але якщо фірма перейде до Касіана, то вона неодмінно найближчим часом збанкрутує. Я не буду засуджувати батька, якщо він передасть акції Касіану. Я до цього ніякого стосунку не маю, але якщо Касіан хоче прожити справжнє нормальне життя, то йому потрібно братися за голову.
— Добре, сідай. Я тобі не буду відчиняти дверцята! — кажу я, закриваючи вікно зі свого боку прямо перед обличчям брата.
— Гівнюк! — злиться брат, але це вже звична справа.
Касіан сідає на переднє сидіння і пристібає ремінь безпеки.
— Їдьмо вже швидше, я хочу прийняти ванну, — командує мною? Та я вищий за нього на цілу голову, не боїться?
Ми доїжджаємо до батьківського будинку за п'ятнадцять хвилин, адже він знаходиться на іншому кінці міста, в елітному спальному районі. Нас пропускають через пост. Ця місцевість охороняється, що, можливо, й добре для Касіана. У нього в місті ворогів більше, ніж приятелів.
Нас зустрічає наша мама. Вона зразу ж затискає Касіана в обійми, а потім оглядає з голови до ніг.
— Касіане, ти так підріс, уже вищий за мене. Ти чого такий худий? Тебе там погано годували?
Я стою осторонь і всміхаюся. Мадлен Рейнвуд — наша мати та дизайнерка цього затишного будинку, перед яким ми знаходимося. Вона вчилася на архітектора та дизайнера. Має дві вищі освіти, працює онлайн з дому, щоб краще поєднувати роботу та нагляд за будинком. Вона просто чудова господиня та мати.
Мама відпускає Касіана й хапає вже мене.
— Сину, дякую, що ти привіз свого брата. Знаю, що ти зайнятий, але зайдеш повечеряти? Там уже батько чекає.
Вона дивиться на мене благально й знає, що я відмовлюся.
З того часу, як мені виповнилося вісімнадцять років, я з'їхав від батьків у власну квартиру. З того моменту я з ними не вечеряю вдома. За винятком ресторанів — там не так тихо, як вдома у батьків.
— Ну, мамо, у мене вже є плани на вечір, — кажу я та намагаюся відійти ближче до машини, щоб вони мене не затягнули в будинок.
— Синку, ти зустрічаєшся з дівчиною ввечері? — усміхаючись, запитує вона.
Мама завжди вміла все читати в мене по очах. Неясно, як вона це робить, але завжди влучає в ціль.
— Мамо, я наступного разу вас запрошу до ресторану. А зараз мушу вже їхати.
Дістаю ключі від машини, як мама мені говорить:
— Ліаме, зачекай!
Я зупиняюся на хвилинку й не можу зрозуміти, що вона зараз зробить.
Вона біжить додому і через двадцять секунд виносить мені... пакет їжі? Я не втримуюся і вже відверто сміюся з того, як вона любить контролювати, щоб усі були ситі.
— Мамо, навіщо це все? І коли ти встигла це запакувати?
— Я так і знала, що ти відмовишся від вечері, тому підготувала все заздалегідь.
Я приймаю пакет з їжею, мама цілує мене в щоку, і ми прощаємося. Я виїжджаю з комплексу, проїжджаю охорону та опиняюся на вільній трасі.
Я завжди любив адреналін та свободу, тому набираю швидкість до двохсот кілометрів за годину. Можу й більше, але не сьогодні. Хочу дістатися додому живим, мені ще Емілі зустрічати.