Розділ 3: Симпатія чи дружба?

Емілі
Піднімаюся сходами на шостий поверх і на останній сходинці зупиняюся. Присідаю на підлогу та безвихідно зітхаю. Якщо зараз я зайду додому, тому що мама буде запитувати мене, що я вирішила, та давати свої поради. Вона вже, напевно, прийшла додому із сауни.
Після зустрічі з Амарою я заскочила в офіс та взяла деякі документи на додаткове вивчення, щоб потім у мене не було ще більших проблем. Мені проблем вистачає і в житті, а проблем на роботі я вже точно не переживу.
Оліверу я досі не відповіла. Ну а чого він добивається? Що я цілий рік майже хвостиком за ним ходила, а тепер, коли він це помітив, то одразу впаду в його палкі обійми? Можливо, він вважає мене дурепою чи що? Якщо я йому справді небайдужа, то почекає.
Додому йти бажання немає. Тато сьогодні раніше повернеться, тому тут сидіти теж не варіант. З Ліамом ми ще нічого не вирішили, а хотілося б конкретики. Ще й Амара зі своєю новиною про одруження.
Ні, я за них дуже радію, але є одне «але». Вони крута пара, проте останнім часом Кайден дуже дивно поводиться. Менше проводить часу з Амарою та більше зникає на роботі. З розповідей Амари я знаю небагато.
Загалом те, що вони познайомилися на роботі її батька та що Кайден працює керівником відділу реклами й просування.
Батько Амари — дуже впливовий бізнесмен, у якого є мережа торгових центрів у місті, але Амара цією інформацією не розкидається. Вона не любить, коли до неї добре ставляться лише через те, що вона донька впливового бізнесмена.
Але мені все-таки не дуже подобається ця поспішність з одруженням. Кайден щось не розповідає Амарі, і мені це не подобається.
Я сиджу так ще хвилин десять, поки мені не приходить повідомлення від Ліама:
Ліам: «Привіт, о дев'ятій вечора буду вільний. Можемо зустрітися в тебе вдома й обговорити всі деталі пропозиції. Ти вільна?»
Ні, звісно, це круто, що ми це зробимо, але в мене вдома? Та ні, це занадто. Якщо мама його побачить, вона ж до кінця життя буде мені це згадувати. Так що ж робити? Додому я не хочу йти, залишається тільки один варіант...
Емілі: «Привіт. Так, давай зустрінемося. Можемо тільки в тебе в квартирі? Не хочу турбувати батьків, та й мені треба десь попрацювати. У тебе ж немає планів на вечір?»
Сподіваюся, це не прозвучало як флірт? Чому я зараз про це думаю? Я що, почервоніла?
Я дістаю дзеркальце із сумки та дивлюся на себе. Чому я червона? Температури наче немає. Почуваюся нормально. Треба буде попросити в Амари номер знайомих лікарів, які займаються такими особливими випадками, як мій.
Ліам: «Планів немає, хоча треба тільки забрати брата з аеропорту. О дев'ятій у мене?»
Емілі: «Касіан повертається? Серйозно? Тримайся, друже, я в тебе вірю».
Ліам: «Напишеш, як будеш під'їжджати, я тебе зустріну».
Ні, звісно, мені імпонує те, як Ліам до мене ставиться. Але щоб зустрічати? Я що, не знаю, де він живе? Сама доїду, мені не вперше.
Чому мені здається, що після пропозиції Ліам ставиться до мене по-іншому? Питань ціла купа, а відповіді, можливо, я дізнаюся сьогодні. А можливо, Ліам знову проігнорує і не відповість на мої запитання.
Час проходить дуже повільно. Я все ж таки вирішила прийти додому, і на мій подив вдома нікого не було. Я навіть квартиру тричі обійшла, щоб точно зрозуміти, що вдома сама.
Спочатку мене це розслабляло, а потім ця гнітюча тиша затягнулася і почала дратувати. Я подзвонила мамі, але вона не взяла слухавку.
Спочатку я думала, що вона це спеціально. Що я, можливо, її чимось образила.
Через хвилин десять я зателефонувала татові. Він взяв слухавку і дуже тихо говорив:
— Привіт, Емілі. Ми зараз з твоєю матір'ю в театрі, тому не можу говорити. У тебе щось сталося?
— Оу, тату, а що ви робите в театрі так рано? Люди ж увечері туди ходять, а не вдень.
— Емілі, я тобі все розповім удома. А зараз, якщо в тебе немає проблем, то добре. Мені треба йти до твоєї матері, вона мене вже поглядом сканує. Якщо виникнуть проблеми — телефонуй.
— Так, я хотіла сказати, що сьогодні йду до Амари. Якщо не прийду додому, то залишуся в неї на ночівлю.
— Чудово. Йди розвійся, а то сидиш удома постійно. Підіть погуляйте, знайди вже собі хлопця, ми з матір'ю хочемо онуків.
— Так, усе, я тебе погано чую. У вас там дуже гучна вистава.
— От проказниця...
Це останнє, що я чую від батька, після чого вимикаю виклик.
Чому всі довкола мені щось кажуть про заміжжя та дітей? Моя мати народила мене у двадцять сім, і нічого. А мені всього лише двадцять три. Я навіть університет ще не закінчила. Мені про нього треба думати, а не про всякі дрібниці.
Так, звісно, мені подобається один хлопець, але щоб заради нього кидати все? Це не про мене. Так, я не якась заучка, я звичайна дівчина, але ставлюся до всього серйозно, і для мене це великий плюс. Ну а для моїх батьків це, очевидно, великий жирний мінус.
Поки не забула, потрібно попередити подругу, щоб вона мене прикрила перед батьками, якщо щось станеться, і сказати, що я сьогодні прийду до неї ночувати.
Я не зовсім збрехала батькам. Так, я збиралася не до подруги, але ночувати буду саме в неї. Є плюс у тому, що Ліам та Амара живуть у сусідніх під'їздах. Не доведеться тягнутися через усе місто до подруги після розмови з Ліамом.
Ближче до дев'ятої я починаю збиратися. Як завжди, вдягаю свої улюблені спортивні штани оверсайз — мені так зручно. Мама постійно каже, що дівчина повинна носити спідниці та сукні з підборами. Ну а що? На роботу я й так ходжу в сукнях, спідницях і на підборах. А вдома та на прогулянки не бачу сенсу вдягати щось незручне.
Одягаю топ із відкритими плечима, роблю високий хвіст. Укладку на моєму волоссі робити довго, а часу і так немає.
Взуваю кросівки, пишу записку батькам, щоб не почали мене розшукувати, хапаю зі стільця ноутбук та документи.
Виходжу в гарному настрої, сідаю в потрібну маршрутку, яка їде до будинку Ліама.
Через десять хвилин я вже на місці. Ліам живе в сучасному житловому комплексі на десятому поверсі.
Перед дверима, що ведуть у під'їзд, бачу дивну дівчину приблизно мого віку. У неї навіть є риси, схожі на мої. Десь я її бачила. Можливо, в університеті? Запитаю краще у Ліама.
Дивно.
Проходжу повз неї, набираю пін-код та піднімаюся ліфтом. Дзвоню у двері й чекаю, поки хтось відчинить.
Відчиняє мені Ліам. Напевно, після душу. У нього мокре волосся, а рушник обмотаний навколо стегон.
Картина мені подобається.
Але чи повинна подруга так відверто витріщатися на друга?
— Ти що, мене не почула? Я ж... — починає з порога Ліам, а я стою мов укопана. — Вибач, я думав, це інша дівчина.
— Тож ти все-таки когось чекаєш, і я тобі заважаю? Сподіваюся, ми недовго будемо розмовляти, щоб я могла піти раніше й не заважати тобі з якоюсь таємничою дівчиною.
— Ну, ти не так усе зрозуміла, — починає він виправдовуватися, але я його обіймаю та кажу, що все добре.
Він притискає мене ще сильніше, і я відчуваю дивний тиск у грудях. Мені важко дихати поруч із ним.
Можливо, це все через його гель для душу?
У мене алергія?