Розділ 2: Проти очікувань

Ліам
Стоячи в коридорі під батьківським кабінетом, я думаю, навіщо він мене викликав. Вже набридло, що він мене відчитує за те, що я вибрав професію програміста, а не пішов вчитися на економіста. От навіщо воно мені треба, якщо мені це не подобається? Батько постійно казав:— Станеш економістом, будеш працювати керівником відділу фінансів.Те, що мене ніхто не запитував, нікого не цікавить.
На програміста я подав документи таємно, а потім, коли вступив, просто поставив батьків перед фактом. Не те щоб вони сильно лютували з цього приводу, але тато завжди відчитував мене за різні промахи. Таке відчуття, ніби йому потім працювати програмістом, а не мені.
У мого батька всюди є зв’язки, і він міг запросто перевести мене на спеціальність «фінанси та міжнародні відносини». Але він цього не зробив. Чому? Цим питанням я задаюся з першого курсу. І поки що не було можливості запитати його, чому так, якщо він так сердився з цього приводу.
У сім’ї я не один — у мене ще є брат, на один рік молодший. Так як він був менший, то, ясна річ, його всі підтримували та пишалися його успіхами більше, ніж моїми. Дозволяли все, що тільки він побажає. Наприклад, захотів він нову машину — будь ласка: наступного дня у нас на подвір’ї вже новенький Chevrolet Camaro 2017 року в чорному кольорі, все як хотів Касіан.
Ні, я йому не заздрю, у мене машина Chevrolet Corvette 2026 року в сірому кольорі. Тож на це немає підстав. Але коли Касіан пішов вчитися на юриста і його вигнали з університету на першому ж курсі, батько на нього навіть не лаявся. Він навіть відправив його в санаторій за кордон, щоб він відпочив і наступного року вступив заново. Тут я теж не заздрю, тому що я вчуся на свою улюблену професію, і мені це подобається. Які б труднощі мене не чекали — я справляюся.
У Касіана в голові тільки вечірки та дівчата. Його неодноразово затримувала поліція, і не надовго. Коли мій батько тільки заходив у поліцейський відділок, йому всі «стелилися», тож тільки звучало прізвище Рейнвуд — поліція поспішала визволити Касіана з в’язниці. Ми живемо в Ріверстоуні — невеликому містечку в США, і тут всі знають прізвище Рейнвуд. Ніхто не хоче проблем, тож усі слухають мого батька, хочуть вони цього чи ні.
Зараз Касіан повертається до міста із-за кордону, напевно з цього приводу батько мене й викликав.
Зараз в університеті третій і четвертий курси проходять практику. Я з Майклом проходжу практику програмістом у фірмі його батька. І мені за це дуже непогано платять — ну, хоч вистачає на життя. Квартира в мене є своя, сам купив за свої кошти.
Майкл — дуже розумний хлопець. Він мені ще на першому курсі сподобався. Ми спілкувалися, і поступово він став мені справжнім другом. Ми допомагаємо одне одному.
І якщо він влип у якусь ситуацію, я завжди з ним. Тому що така дружба у пацанів: ти хоч і не говориш, що ви дружите, та це все неважливо, якщо ви разом у будь-якій ситуації. Іноді вчинки кажуть більше, ніж слова.
Я сиджу в очікуванні вже десять хвилин, і якщо батько думає, що мій час безцінний — він помиляється. Я взяв перерву між роботою на тридцять хвилин, і вони не гумові. Якщо протягом десяти хвилин він не звільниться від справ, хай мене не чекає ні сьогодні, ні завтра. Буду вільний на декілька годин тільки в суботу.
Поки чекаю, мені приходить повідомлення, і тільки для однієї людини в чаті я відкрив звук на повідомлення. В усіх інших до мене термінових справ немає, тож почекають:
Емілі: «Привіт, нам потрібно зустрітися ще раз і все обговорити. Чому саме я? І навіщо тобі одружуватися?»
Вона не захоче знати всю правду, тому я пишу часткову правду, щоб вона не запідозрила щось неладне. А якщо колись і дізнається правду, то це все одно нічого не змінить у її житті, а в моєму — все.
Ліам: «Добре, але я зараз зайнятий, напишу, як буду вільний. Ти — тому що я тебе добре знаю! Всі інші подробиці при зустрічі.»
Ну, вона і справді та, кого я дуже добре знаю. Немає такої дівчини в світі, яку я знаю краще за Емілі.
Емілі — вона просто неймовірна. Ніколи не бачив дівчат, схожих на неї. Хоч вона і з родини не бідних людей, але вона не розпещена. Вона не дратується через якісь дрібниці. Щоб її роздратувати, потрібно прикласти немалих зусиль. Вона завжди виглядає чудово — з укладкою на голові чи без.
У неї дуже гарне каштанове волосся, хоч вона і каже, що воно її бісить через неслухняність (як вона каже, воно піддається укладці на 80%). У неї гарне почуття гумору, вона навіть цього не помічає. Вона витончена в усіх деталях і сама собі в цьому не зізнається. А найбільше, що мене зачепило в ній, — це її очі. Вони просто випромінюють світло та радість. Її горіхові очі — поєднання коричневого та зеленого. Я їх можу впізнати з тисячі. Я ніколи про це раніше не думав, але зараз чомусь тільки про це і думаю. Вона просто ідеальна. Що зі мною, в біса, відбувається?
Їй подобається цей придурок Олівер Вейнкрофт. Дізналася б вона, що він про неї каже… але це не моя справа. Якщо я їй про це розповім, то вона мене точно не похвалить, я в цьому впевнений на всі двісті відсотків. Я з ним побився минулого тижня через парі, яке він зі своїми друзями-придурками уклав на Емілі. Парі було простим — почати зустрічатися з Емілі та зняти відео, на якому Олівер буде з нею разом. Від однієї цієї думки у мене вже кулаки чешуться, щоб знову йому врізати.
Минулого разу мені не вистачило часу, тому що декан вирішив зайти на пару подивитися, як ми займаємося — от чує, коли пахне смаженим. Так би Олівер зараз лежав у реанімації, і це в кращому випадку. За свої вчинки треба отримувати те, що заслуговуєш. І заслуговує він кланятися в ноги Емілі та просити вибачення навіть за ці слова, які ще не були втілені в реальність. Та я зроблю все, щоб вони і не були реальністю. Частково я зробив Емілі пропозицію одружитися через парі, але є і інша сторона цієї пропозиції, а точніше — дві.
Двері батьківського кабінету відкрилися, і на порозі стоїть він — Рівер Рейнвуд, мій батько та генеральний директор агентства нерухомості «Компас».
— Ходімо, треба поговорити, — каже сталевим тоном батько.
— Дайно вгадаю, ти мене викликав стосовно Касіана? — насмішливо запитую я.
Я вже знаю цей погляд батька. Він дивиться на мене так пронизливо у двох випадках: перший — коли я десь промахнувся і він збирається на мене кричати; другий — коли потрібна допомога нашому дорогоцінному Касіану. «Він менший» — це висловлювання я чую вже протягом восьми років, відколи Касіан вперше потрапив до в’язниці за бійку в клубі.
— Ну звісно, ти ж не можеш хоч раз не з’їдливо пожартувати, правда ж? — вже трохи розслаблено, розуміючи, що я в курсі, продовжує батько. — Так, твоєму братові потрібна допомога.
Точніше, я прошу тебе зустріти його в аеропорту сьогодні о 19:30.
Ха, ну добре. Хай чекає мене братик.
— Добре, тільки я звільнюся о 20:00. Це ж не проблема? Почекає, чи, можливо, краще викликати йому таксі? — запитую я, радіючи, що не все буде так, як вони хочуть.
— Нічого страшного, — каже крізь зуби батько, приховуючи злість.
Вони звикли, що я завжди допомагаю нашому нещасному Касіану. Хай перестають звикати — не дочекаються, щоб я завжди йому підтакував. З мене досить. Хай вчиться дорослому життю, а не живе, ніби в дитсадку, де всі повинні навколо нього стрибати.
У нашій сім’ї я інколи слухаю тільки матір — вона єдина, яка в мене вірить і якій я можу довірити будь-що. Тато — сувора людина: слово сказав — і так буде. З братом ми ніколи не були близькими. Нам подобалося різне, ми були протилежностями. Він блондин, я каштановий; у нього блакитні очі, у мене зелені. І як у батьків вийшли такі різні діти — не знаю. Батько робив тест ДНК — і ми все ж таки його сини.
— Все обговорили? — запитую у батька, бо мене вже дістала ця тиша, хочу швидше піти.
— Так, можеш бути вільний.
Він каже це спокійно, але в мене скриплять зуби.
— Добре. А то в тебе тут у кабінеті повітря смердить огидою. Не можу тут довго знаходитись, а то ще заразним стану. А я ще хочу пожити нормальною людиною, — кажу, усміхаючись, і виходжу з кабінету.
Батько щось ще кричить, але я вже не чую. Мені потрібно на роботу — я й так запізнююсь на десять хвилин.