1 розділ

Марта Лісовська не одразу зрозуміла, що потрапила в пастку.

Спочатку було просто холодно. Її огорнув липкий, пронизливий холод старого під’їзду, що пропах сирістю, засмажкою для супу і чужим життям. Валіза тягнула руку донизу, пальці задубіли, поки вона встромляла ключ у замок, і коли нарешті провернула його, то видихнула з полегшенням — але двері не відчинилися.

Наче вперлися зсередини.

Марта завмерла, прислухаючись. За дверима було тихо. На секунду їй здалося, що вона помилилася поверхом, але номер на табличці збігався з адресою в телефоні, ключ під килимком — теж: усе було саме так, як і обіцяла рієлторка. Марта плечем натиснула на двері сильніше, потім ще раз, але вони не піддалися — навіть не здригнулися.

— Ні, — тихо видихнула вона, притулившись чолом до холодного дерева. — Тільки не це.

Її ж попереджала подруга, що не треба ось так гарячково зриватися з місця, щойно знайшлася підхожа квартира. Та вона лише відмахнулася від усіх застережень. На шахрайку жінка, з якою вона домовлялася телефоном, не була схожа. Та й Марта ще не заплатила жодної копійки. Домовленість була усною, лише на словах: вона заїжджає у квартиру, а наступного дня Ірина Миколаївна мала прийти й оформити договір.

У Марти була лише ця адреса і кілька номерів телефонів, які тепер мовчали. Рієлторка була поза доступом, власник — теж, і чим довше Марта стояла в чужому під’їзді з валізою біля ніг, тим чіткіше ставало відчуття, що хтось за дверима просто чекає, поки вона піде.

Вона постукала — раз, другий, третій, уже кулаком. Тиша була такою щільною, що здавалася матеріальною. Її наївність знову зіграла з нею дурний жарт. Знесилена з дороги, у чужому місті, без запасного плану й зі спаленими мостами за спиною, вона почувалася спустошеною й розгубленою.

Марта вже розвернулася, щоб піти куди завгодно, хоч назад на вокзал, коли за дверима щось клацнуло. Вона завмерла на півкроку, повільно повернулася. Двері прочинилися рівно настільки, щоб вона побачила людину по той бік.

Чоловік.

Він не був анітрохи здивованим. Ані тим паче роздратованим, зацікавленим чи збентеженим. Ніби знав, що вона мала тут з’явитися. Темне волосся, трохи скуйовджене, наче він щойно провів по ньому рукою, таки вирішивши відчинити двері, кількаденна щетина, очі темні, уважні й абсолютно спокійні. До біса вродливий насправді. Марта вже давно відвикла звертати увагу на чоловічу зовнішність, але в цьому випадку не було жодного шансу не помітити чужу привабливість. Але вона була не лискучою та яскравою, як з обкладинок модних журналів, а трохи бляклою, наче затягнутою тонким серпанком життєвої втоми.

Чоловік прочинив двері ширше і став, спираючись плечем на одвірок. Його погляд ковзнув по Марті — валіза, куртка, обличчя — і зупинився на очах. Він дивився довго, уважно, ніби сканував, і в цьому погляді не було ворожості — тільки спокійне, майже клінічне спостереження. Ще трохи — і поставить правильний діагноз.

— Так? — спитав він. Голос низький, занадто рівний для людини, яка щойно виявила незнайомку на своєму порозі.

Марта відчула, як у грудях щось неприємно стиснулося від розуміння, що зараз їй доведеться пояснювати, хто вона й що тут забула. Чомусь її охопила злість. Скільки можна робити з неї дурепу? Вона випросталася й підняла підборіддя.

— Я сьогодні заселяюся в цю квартиру, — сказала вона, і власний голос прозвучав твердіше, ніж могла очікувати від себе.

Чоловік дивився на неї ще секунду, наче перевіряв, чи вона сама вірить у те, що говорить. Потім хитнув головою — ледь помітно, відкидаючи якусь свою думку.

— Ні, — сказав він.

І навіть не потрудився пояснити.

— Перепрошую? — Марта підняла брову. Вона не любила, коли з нею розмовляли таким тоном. Врешті-решт вона вже не забите дівча, від якого можна відмахнутися.

— Тут уже живуть.

Той самий спокійний тон. Чоловік не сперечався, він просто констатував факт, який не потребував обговорення. Якщо він і був здивований її появою, то приховував це ідеально.

Марта моргнула, повільно перевела погляд на номер квартири, потім на ключ у своїй руці, потім знову на чоловіка. Усе сходилося. Вона пам’ятала, що квартира була завеликою для неї самої, а рієлторка обіцяла найближчими днями знайти їй сусідку. Але цей потріпаний життям красунчик аж ніяк не скидався на самотню студентку.

Марта дістала телефон, відкрила листування з рієлторкою, розвернула екран до нього.

— Добре, перевірмо, — сказала вона, і в голосі з’явилося те, що подруга називала «інтонація для важливих переговорів»: ввічливо, холодно, без можливості заперечити. — Ось адреса, ось дата, ключ під килимком. Я його взяла — він підійшов. Це моя квартира.

Чоловік навіть не глянув на екран. Узагалі. Наче те, що там написано, не мало жодного значення.

І це було перше, що її справді насторожило. Не те, що він тут жив — зрештою, могла статися помилка, з ким не буває. А те, що його це, здавалося, зовсім не турбувало. Він не обурювався, не кликав поліцію, не вимагав пояснень. Він просто стояв і дивився на неї, як на тимчасову незручність, яка скоро розсмокчеться сама.

— Ви запізнилися. Я вже тут, — повторив він, і тепер у його голосі вперше промайнуло щось схоже на втому. Не від розмови з нею — від ситуації загалом.

Марта повільно опустила телефон.

— Це я бачу, — відповіла вона вже спокійніше. — Питання в тому, чому і я тут. Мене ніхто не попереджав.

Пауза затягнулася, і щось промайнуло на його обличчі. Не розгубленість, ні — швидше оцінювання. Він дивився на Марту, і в його очах відбувався якийсь внутрішній підрахунок, зважування, вибір.

— Рієлторка не відповідає, — швидко додала вона, випереджаючи його наступні кроки. 

— Знаю.

Надто спокійно.

Марта підняла очі — цього разу уважніше, з холодним інтересом, який з’являвся в неї, коли вона відчувала, що її намагаються обвести.

— Що значить «знаю»?

Він затримав на ній погляд, у глибині очей щось застигло — чи то іронія, чи то смуток, чи то те й інше разом.