19 Розділ "Наче незнайомці"

Вони їхали вулицями міста, яке здавалося Ларі знайомим, хоча й не до кінця. Вона впізнавала старі будинки, трамвайні колії, вивіски магазинів, повз які колись проходила, але водночас усе навколо нагадувало їй про те, що вона опинилася в іншому часі. Юрко тримав кермо й зосереджено стежив за дорогою, лише час від часу поглядаючи на свою нову знайому. Якби ж він тільки знав, що насправді їх пов’язує, скільки всього вони вже пережили разом і як сильно вона його кохає.

— Зайдемо до лікарні, я поговорю у відділі кадрів. Не переймайтеся, усе буде добре, — запевнив він.

— Дякую вам. Я навіть не знаю, що б без вас робила. Як можу вам віддячити?

Юрко хитро всміхнувся, кинувши на неї швидкий погляд.

— Знаєте, а мені якраз потрібна ваша допомога.

— Кажіть, я все зроблю, — одразу відповіла Лара. Вона розуміла, що ця пропозиція може їх зблизити, а тому була готова погодитися майже на все, аби тільки не втратити нагоду бути поруч із ним.

— Вам це, можливо, здасться дивним, — почав він, трохи помовчавши. — У моєї сестри в суботу день народження. Я знаю, що вона запросила якусь свою подругу й, здається, навмисне хоче нас познайомити. Але я… не хочу зараз жодних стосунків. Не хочу, щоб хтось вирішував за мене, з ким мені зустрічатися.

Лара ледь помітно усміхнулася, хоча всередині все стислося. Вона відразу згадала те, що розповідала їй Лілія про дружину Юрія та їхню дитину, про біль, який він пережив, і про те, як згодом його життя пішло зовсім не так, як мало б. 

— Розумію, — тихо відповіла вона.

— От я й подумав… Може, ви погодитеся піти зі мною? Просто вдаватимемо, що ми пара. Не хвилюйтеся, я не збираюся вас у щось втягувати. Скажемо, що познайомилися нещодавно, і все. Зате сестра відчепиться від мене зі своїми знайомствами.

— Я згодна, — відповіла Лара так швидко, що Юрко здивовано повернув до неї голову.

— Так одразу? Навіть не подумаєте? Не боїтеся?

— А чого мені боятися? — вона зустрілася з ним поглядом і ледь усміхнулася. — Юрію, може, перейдемо на «ти»? А то якось дивно виходить: збираємося зображати пару, а звертаємося одне до одного на «ви».

Він засміявся.

— Добре, домовилися. Тоді й ти називай мене Юрком. Так мене сестра кличе.

Від цих слів у Лари защеміло серце. Колись вона так часто називала його саме так, а тепер він сам запропонував їй це ім’я, навіть не підозрюючи, скільки спогадів воно в ній пробуджує.

— Повір мені, мені вже нічого не страшно, — тихо промовила вона.

Юрко на мить затримав на ній погляд, ніби намагався зрозуміти, що ховається за цими словами, але не став розпитувати. Саме в цю мить автомобіль звернув до лікарні.

Перед ними постала велика будівля з кількома поверхами, високими вікнами й широкими сходами біля головного входу. Біля дверей снували люди: хтось поспішав усередину, хтось виходив, притискаючи до грудей папери, а неподалік стояла карета швидкої допомоги. На подвір’ї росли старі дерева, їхнє листя вже починало жовтіти, а біля стіни кілька людей чекали на когось із рідних. Над входом висіла табличка з назвою медичного закладу, і Лара мимоволі затамувала подих.

Вона була тут уперше в цьому часі, хоча колись, у майбутньому, саме ця лікарня могла б стати для неї звичайним місцем, якби все склалося інакше. Тепер же кожна деталь здавалася важливою: одяг людей, старі двері, запах вогкої осені, що долинав із прочинених вікон, навіть глухий гуркіт трамвая за огорожею. Це був світ, у якому вона мала почати все спочатку, і єдиною людиною, на яку вона зараз могла покластися, був Юрко.

Та щойно машина зупинилася, її впевненість почала танути. Лара подивилася на свої руки й помітила, що пальці тремтять. Вона ж не просто шукала роботу. Їй потрібно було залишитися тут, закріпитися в цьому часі, знайти спосіб не втратити Юрка знову. А якщо все піде не так? Якщо її не візьмуть на роботу, якщо вона не зможе отримати квартиру, якщо час знову вирве її з цього життя й поверне туди, звідки вона так відчайдушно намагалася втекти?

— Ну що, готова? — запитав Юрко, вимкнувши двигун.

Лара швидко підняла на нього очі й змусила себе усміхнутися.

— Так. Просто трохи хвилююся.

— Не варто. Я ж обіцяв допомогти, отже, допоможу, — сказав він і відчинив дверцята.

Він вийшов із машини, обійшов її й подав Ларі руку. Вона вклала свою долоню в його, намагаючись не показати, як багато для неї означав цей простий жест. Юрко допоміг їй вийти, а потім вони разом попрямували до входу.

Лара йшла поруч із ним, відчуваючи, як калатає серце. Вона боялася майбутнього, боялася зробити помилку, але найбільше боялася знову його втратити. Цього разу вона не збиралася тікати від своїх почуттів. Якщо доля дала їй ще один шанс, вона зробить усе можливе, щоб ним скористатися.

Вони зайшли всередину, і Лара відразу впізнала знайомий запах лікарні — суміш ліків, антисептика й чогось невловимо особливого, що назавжди залишається в пам’яті тих, хто хоч раз довго перебував у таких стінах. У коридорі було людно: хтось поспішав у кабінет, медсестра з папками в руках пройшла повз них, а біля вікна кілька людей терпляче чекали своєї черги. Лара мимоволі розглядала все навколо, намагаючись не видати хвилювання, хоча думками вже була далеко звідси.

Вони піднялися на поверх вище, і Юрій зупинився біля одного з кабінетів.

— Почекай тут, добре? Я швиденько поговорю у відділі кадрів, — сказав він.

— Добре, — кивнула Лара.

Юрій зник за дверима, а вона залишилася сама в коридорі. Спочатку намагалася заспокоїтися, розглядала оголошення на стіні й прислухалася до чужих розмов, але з кожною хвилиною хвилювання лише зростало. Їй здавалося, що очікування триває цілу вічність. Вона боялася почути відмову, адже робота була для неї не просто можливістю заробити гроші, а ще одним кроком до того життя, яке вона так відчайдушно намагалася зберегти.

Нарешті двері відчинилися, і на порозі з’явився Юрій. На його обличчі сяяла задоволена усмішка, і Лара відразу зрозуміла, що новини хороші.