18 Розділ "Неочікувана зустріч"

Лара прокинулася вранці, розплющила очі й кілька секунд не могла зрозуміти, де перебуває. Незнайома стеля, старенькі меблі та тиша за вікном змусили її напружитися, але за мить вона згадала події вчорашнього дня й полегшено видихнула.

— Добре, я ж у готелі! Чорт, я просто заснула, — пробурмотіла вона, сідаючи на ліжку. — Але цей перехід дався мені набагато важче, ніж попередній. Я втратила стільки сил, що проспала весь вечір і всю ніч.

Лара потерла обличчя долонями, намагаючись остаточно прокинутися, а тоді підвелася й попрямувала до ванної кімнати. Після вмивання вона почувалася трохи краще, швидко одягнулася й почала збирати речі, подумки складаючи план на день. Найперше їй потрібно було купити одяг, адже ходити в тих самих речах постійно було незручно, та й для життя в 1979 році їй доведеться поступово змінити свій гардероб. Після цього вона збиралася пошукати роботу й сподівалася, що за два дні питання з квартирою нарешті вирішиться.

Щодо роботи в Лари вже був певний план, хоча вона й розуміла, що все може виявитися складнішим, ніж їй хотілося. Вона збиралася піти до лікарні, де працював Юрій, і дізнатися, чи потрібні там працівники. Звісно, про свідоцтво про навчання вона не подбала, та й узагалі не мала жодних документів, які підтверджували б її медичну освіту в цьому часі. Проте Лара була готова погодитися навіть на роботу санітаркою або прибиральницею, аби тільки опинитися ближче до Юрія й отримати шанс побачити його знову.

Вона взяла сумку, перевірила, чи на місці паспорт і старий конверт із грошима, а тоді вийшла з готелю на прохолодне вересневе повітря. Місто вже прокинулося: люди поспішали у своїх справах, на зупинках збиралися пасажири, а повз проїжджали автобуси й старенькі автомобілі. Лара мимоволі усміхнулася, адже тепер усе це було для неї не просто частиною минулого, а її теперішнім життям, у якому вона мусила навчитися орієнтуватися.

Спершу вона вирішила піти на базар, де колись уже працювала, адже там можна було знайти недорогий одяг і, можливо, розпитати людей про вакансії. Дорогою її шлунок нагадав, що з учорашнього дня вона майже нічого не їла, тому біля невеликого лотка з випічкою Лара зупинилася й купила гарячий пиріжок із лівером. Запах свіжого тіста миттєво розбудив апетит, і вона з вдячністю відкусила шматочок, відчуваючи, як поступово повертаються сили.

— Ну що, Ларо, почнемо все спочатку, — тихо промовила вона сама до себе, доїдаючи пиріжок на ходу. — Спочатку одяг, потім робота, квартира, а далі вже Юрій. Головне — не наробити дурниць і не втратити шанс, який мені випав.

Вона прискорила крок, бо часу на роздуми було обмаль, а попереду чекало багато справ.

Лара підійшла до палатки з одягом, де на вішалках висіли спідниці, блузки, сукні та піджаки, а на прилавку лежали акуратно складені светри й гольфи. Продавчиня, жінка років п’ятдесяти з коротким завитим волоссям, саме поправляла товар, коли помітила покупчиню й одразу привітно до неї звернулася.

— Доброго ранку, дівчино! Щось підбираєте чи просто дивитеся? У мене сьогодні гарні спідниці привезли, і гольфи є, теплі, на осінь саме те, — промовила вона, дістаючи з вішалки темно-синю спідницю.

— Доброго ранку! Так, мені якраз потрібен одяг, бажано щось таке, щоб можна було і на роботу піти, і просто містом прогулятися, — відповіла Лара, розглядаючи речі.

— Тоді ось цю спідницю приміряйте, фасон гарний, зараз такі носять, а до неї можна взяти гольф або блузку. Ще маю піджаки, дивіться, який вам більше до вподоби.

Лара перебрала кілька речей і зрештою вибрала собі пару спідниць, гольф та піджак. Вона розрахувалася, подякувала продавчині й уже збиралася йти, коли її погляд раптом зачепився за зелену сукню, що висіла трохи осторонь, між двома темними сарафанами. Лара завмерла, не вірячи власним очам, і повільно підійшла ближче, щоб роздивитися її як слід.

Вона впізнала цю сукню, адже саме в ній була на вечірці в Лілі у вересні 1980 року. Той самий відтінок зеленого, той самий крій, ті самі дрібні деталі, які вона добре пам’ятала, бо тоді почувалася в ній особливо гарною. Лара торкнулася тканини кінчиками пальців, і в голові одразу спалахнули спогади про той вечір, про сміх за святковим столом, про погляд Юрія, який вона ловила крадькома, і про те, як її серце починало битися швидше щоразу, коли він опинявся поруч.

— Дівчино, вам ця сукня сподобалася? — запитала продавчиня, помітивши її зацікавлення. — Гарна, правда? Колір дуже личить молодим, а фасон такий, що й на свято можна вдягнути, і просто на прогулянку.

Лара не одразу відповіла, бо все ще намагалася збагнути, як таке можливо. Вона була абсолютно впевнена, що це саме та сукня, яку носила в 1980 році, але ж зараз був 1979-й, і вона ще навіть не зустріла Юрія вдруге. Невже ця річ уже тоді існувала й чекала на неї, чи все було набагато складніше, ніж вона могла собі уявити?

— Скажіть, будь ласка, звідки у вас ця сукня? — нарешті запитала Лара, намагаючись говорити невимушено.

— Та звідки ж, привезли нам партію одягу, як завжди, — відповіла продавчиня, трохи здивувавшись запитанню. — А що, ви таку вже десь бачили?

— Можна й так сказати, — тихо відповіла Лара, не наважуючись пояснити більше.

Вона ще раз поглянула на сукню й відчула, як у грудях повільно розростається тривога. Виходило, що вона вже вдруге повернулася в минуле, причому першого разу, як і тепер, нічого не пам’ятала про попереднє перебування. А якщо таких повернень було більше? Якщо вона вже не раз жила в цьому часі, але щоразу забувала про все, щойно опинялася у своєму світі?

Ліля припускала, що причина могла бути в тому, що під час попередніх переходів Лара ще не зустріла Юрія, тому й не зберегла спогадів про нього. Але ця думка не давала відповідей на головне запитання: чому в 1980 році вона була поруч із ним, закохалася, пережила стільки щасливих митей, а все одно повернулася у своє майбутнє? І що гарантувало, що цього разу все не повториться знову, що час не забере її від Юрія саме тоді, коли вона нарешті зможе бути з ним?