17 Розділ " Знову у минулому"

А що, якби одного дня ти отримав шанс повернутися в минуле й змінити те, що здавалося незмінним? Чи можна переписати власну долю, якщо зробити бодай один крок інакше? А якщо цей крок здатен змінити не лише твоє життя, а й життя людини, яку ти ще навіть не мав зустріти? Можливо, кожна наша дія вже давно вписана в історію, а спроби щось змінити лише наближають нас до того, що мало статися. Та як дізнатися правду, якщо майбутнє ще не настало, а минуле приховує більше таємниць, ніж ми можемо собі уявити?

Лара ніколи не думала, що їй доведеться шукати відповіді на ці запитання, аж поки час не розділив її життя на «до» і «після». Тепер вона знала, що між нею та Юрієм лежать сорок років, але відстань між ними вимірювалася не лише датами в календарі. Їхні душі ніби загубилися в часових просторах, намагаючись знайти одна одну крізь роки, і Лара не могла змиритися з думкою, що їхня історія закінчиться, так і не розпочавшись по-справжньому. Вона була готова ризикнути всім, навіть порушити звичний плин часу, аби знову побачити його й довести, що іноді кохання сильніше за будь-які закони — навіть за закони часу.

Лара ще раз повторила адресу будинку, яку пам’ятала з 1980 року, а тоді вирішила, що найкраще почати пошуки з найближчого ЖЕКу. Вона вже мала паспорт старого зразка, який допоміг їй отримати Ед, тож принаймні тепер могла не боятися, що через відсутність документів її одразу почнуть розпитувати про походження. Звісно, сам паспорт не гарантував, що вона зможе оселитися в потрібній квартирі, але це був перший крок до того, щоб облаштуватися в 1979 році й підготувати все для свого наступного повернення.

Розпитавши перехожих, Лара нарешті знайшла потрібну будівлю, розташовану неподалік від житлових кварталів. На першому поверсі старого цегляного будинку висіла табличка з написом «ЖЕК», а біля входу стояли кілька людей, які чекали своєї черги. Лара зайшла всередину й опинилася в невеликому коридорі з облупленими стінами, дерев’яними лавами та запахом старого паперу. За дверима одного з кабінетів чулися голоси, а на стіні висів розклад прийому громадян, написаний від руки.

Трохи зачекавши, Лара постукала у двері кабінету, де займалися житловими питаннями. За столом сиділа жінка середнього віку в темній сукні, перед нею лежали товсті папки з документами, а поруч стояла чашка чаю, від якої ще підіймалася пара.

— Добрий день, скажіть, будь ласка, до кого можна звернутися з приводу квартири? — чемно запитала Лара, дістаючи паспорт із сумки.

Жінка підняла на неї погляд і поправила окуляри, перш ніж поцікавитися, що саме її цікавить.

— Мене цікавить квартира за адресою, яку я зараз назву, — пояснила Лара. — Я хотіла б дізнатися, хто там проживає і чи є можливість отримати її в користування, якщо вона вільна.

Працівниця ЖЕКу записала адресу й уточнила, чи має Лара реєстрацію в цьому місті, де працює та чому шукає житло саме в цьому районі. Лара відповідала обережно, розповідаючи, що нещодавно приїхала й хоче жити самостійно, а поки що шукає роботу та намагається владнати свої справи.

Жінка перегорнула кілька сторінок у папці й пояснила, що квартири державного житлового фонду не можна було просто так орендувати за бажанням, оскільки їх надавали за встановленими правилами, а можливість тимчасового проживання залежала від статусу житла та рішення відповідальних органів. Проте вона погодилася перевірити інформацію про потрібну адресу й попросила Лару трохи зачекати, після чого почала переглядати записи в журналі.

Лара сиділа на краєчку стільця, тримаючи сумку на колінах, і відчувала, як усередині зростає напруження, адже від відповіді цієї жінки залежало, чи зможе вона підготувати квартиру до свого наступного повернення. Вона розуміла, що паспорт допоможе їй не викликати зайвих підозр, але попереду ще було чимало труднощів, і найголовніше — знайти спосіб оселитися там, де через рік усе почнеться знову.

— Я не обіцяю, що все вирішиться одразу, але якщо у вас є паспорт і ви готові оформити необхідні папери, то можемо спробувати, — промовила працівниця. — Залиште заяву, а я уточню, які документи ще знадобляться.
Лара ледве стримала усмішку, адже вперше відтоді, як опинилася в 1979 році, перед нею з’явилася реальна можливість щось змінити. Вона уважно вислухала пояснення, заповнила заяву й залишила свої дані, сподіваючись, що цього буде достатньо для початку процедури. Тепер їй залишалося чекати на відповідь.

Лара вийшла з ЖЕКу й повільно пішла вздовж дороги, обмірковуючи все, що щойно почула. Тепер їй залишалося чекати два дні, а тоді знову прийти й дізнатися, чи погодили її заяву на отримання квартири. Вона дуже сподівалася, що все вдасться, адже помешкання № 17 було їй потрібне не лише для того, щоб мати дах над головою, а й для того, щоб підготувати його до свого повернення у 1980 році. Проте до того часу ще потрібно було десь жити, а гроші, які вона мала при собі, не могли витрачатися бездумно.

Найрозумнішим рішенням було знайти недорогий готель і зняти номер хоча б на кілька ночей. Лара не знала, скільки коштуватиме проживання, та сподівалася, що її грошей вистачить, поки вона не владнає питання з квартирою. Вона пригадала, що бачила неподалік від центру вивіску готелю, тож вирішила спробувати щастя там.

Пройшовши кілька кварталів, Лара нарешті помітила потрібну будівлю. Це був невеликий міський готель із непоказним фасадом, широкими вхідними дверима й вивіскою над входом. Вона піднялася сходами, на мить затрималася біля дверей, а тоді зайшла всередину. У холі стояла стійка адміністратора, за якою сиділа жінка в акуратно застебнутій блузці, переглядаючи якісь папери.

— Добрий день, скажіть, будь ласка, чи є у вас вільні номери? — запитала Лара, підійшовши до стійки.

— Є кілька, але все залежить від того, на який термін ви хочете поселитися, — відповіла адміністраторка, піднявши на неї погляд.

— Мені потрібно всього на дві-три ночі, поки я владнаю деякі справи в місті. Бажано щось недороге, — пояснила Лара.