16 Розділ " Ворони знову"

Минуло два дні, але жодних змін так і не відбулося. Лара весь цей час підтримувала зв’язок із Лілею. Вони часто телефонували одна одній, розмовляли про минуле, згадували Юрія, а Ліля підтримувала Лару як тільки могла, намагаючись не дати їй остаточно втратити надію. Та з кожним днем віра в те, що вона зможе повернутися назад, ставала дедалі слабшою. Лара вже майже змирилася з думкою, що, можливо, більше ніколи не побачить Юрія, але все одно не розлучалася зі старим конвертом із грошима, тримаючи його поруч, ніби він був єдиною ниточкою, яка ще пов’язувала її з минулим.

Сьогодні на неї чекала важлива справа. Після довгих пошуків Лара знайшла людину, яка могла допомогти їй із документами. Вони домовилися про зустріч, і чоловік пообіцяв зробити для неї паспорт старого зразка, нібито для якоїсь тематичної вечірки. Проте Лара наполягла, щоб документ був не просто гарною підробкою для розваги, а справжнім, із яким не виникне жодних проблем у разі перевірки.

Тепер вона поспішала на зустріч з Едом — молодим айтішником, про якого дізналася через знайомих. Хлопець був доволі дивним: міг серед розмови раптом замовкнути й надовго зануритися у власні думки, захоплювався старими технологіями та колекціонував речі, які більшість людей давно вважала непотребом. Саме ця його незвичайність і зв’язки в певних колах давали Ларі надію, що він зможе їй допомогти.

— Привіт, я Лара, — привіталася вона, підійшовши до молодого чоловіка.

— По документи? — запитав Ед, навіть не відриваючи погляду від телефона.

— Так.

Він поліз у рюкзак, дістав звідти невелику папку й простягнув її Ларі.

— Тримай, усе, як домовлялися.

Лара відкрила папку й уважно роздивилася паспорт. Він був дуже схожий на документи старого зразка, які вона пам’ятала з розповідей і бачила на старих фотографіях. Вона перегорнула кілька сторінок, перевірила фотографію та дані, а тоді здивовано подивилася на Еда.

— Вони дійсно нічим не відрізняються від справжніх?

Ед нарешті відірвав погляд від телефона й уважно подивився на неї, ніби намагався зрозуміти, навіщо їй узагалі знадобилося таке дивне замовлення.

— Навіть якщо повернешся в минуле, ніхто не помітить, що це підробка, — з абсолютно серйозним обличчям відповів він.

Лара завмерла, міцніше стиснувши паспорт у руках. Вона не пам’ятала, щоб розповідала йому про свої наміри, тому його слова прозвучали надто дивно.

— Що ти сказав? — перепитала вона, пильно вдивляючись у його обличчя.

Ед лише знизав плечима й знову опустив очі до телефона, наче не сказав нічого особливого.

— Та нічого. Просто ти замовила паспорт старого зразка, ще й так поспішала, ніби збираєшся ним скористатися вже сьогодні. От я й пожартував.

Ед розвернувся й пішов, навіть не попрощавшись, а Лара так і залишилася стояти посеред вулиці з незрозумілим відчуттям усередині. Вона не могла пояснити, що саме з нею відбувається, але раптом їй стало так боляче, наче хтось вирвав із грудей щось дуже важливе. Сльози самі покотилися по щоках, і вона вже не намагалася їх стримувати. Усе, що накопичилося за останні дні, уся туга за Юрієм, страх ніколи його більше не побачити й безсилля перед невідомістю вирвалися назовні.

Лара повільно рушила вздовж дороги, витираючи сльози долонею, але вони знову й знову застилали їй очі. Вона майже не звертала уваги на перехожих і машини, що проїжджали повз, аж раптом над її головою здійнялася зграя воронів. Їхнє гучне каркання змусило Лару зупинитися й підняти голову. Птахи кружляли в небі, зливаючись у темну рухливу хмару, і в ту ж мить у неї запаморочилося в голові.

Перед очима почали миготіти дивні картини, одна за одною, ніби хтось швидко перегортав сторінки чужих життів. Вона бачила незнайомих людей, їхні усмішки й сльози, чиїсь обійми, сварки, народження дітей і прощання, але не встигала нічого роздивитися як слід. Усе змішалося в калейдоскоп облич, голосів і почуттів, від якого ставало дедалі важче дихати. Лара спробувала вхопитися за щось рукою, та земля ніби попливла під ногами, і світ навколо почав розчинятися в темряві.

Коли за кілька хвилин вона знову розплющила очі, то не відразу зрозуміла, що сталося. Лара лежала на землі, а над нею було чуже небо. Вона повільно підвелася, озираючись довкола, і відчула, як серце шалено закалатало. Вона повернулася. У цьому не було жодних сумнівів, але куди саме й у який рік — поки що залишалося загадкою.

Лара підвелася на ноги й почала роздивлятися вулицю, намагаючись зрозуміти, де опинилася. Навколо не було нічого знайомого, що могло б одразу підказати їй дату чи місце. Вона міцно притиснула до себе сумку з паспортом і старим конвертом, а тоді зробила кілька невпевнених кроків уперед, розуміючи, що цього разу їй доведеться самій з'ясувати, куди її закинуло.

Недовго думаючи, Лара озирнулася довкола й раптом помітила газетний кіоск. Це був її шанс з’ясувати, де вона опинилася. Вона швидко попрямувала туди, адже їй потрібно було купити газету й дізнатися, яке сьогодні число, який рік і чи справді вона повернулася до того самого міста.

Підійшовши до кіоску, Лара простягнула гроші у невелике віконце.

— Добрий день! Дайте, будь ласка, сьогоднішню газету.

— Яку саме? — запитала продавчиня.

— Будь-яку, аби свіжу.

Жінка простягнула їй газету та решту, а Лара, навіть не відходячи від кіоску, нетерпляче розгорнула першу сторінку. Її погляд одразу впав на дату.

18 вересня 1979 року.

— Чорт! — тихо видихнула вона.

Лара опинилася в минулому, але на цілий рік раніше, ніж потрібно! Вона провела долонею по обличчю, намагаючись заспокоїтися й обміркувати ситуацію. Принаймні місто було тим самим, а це вже щось. Та от із квартирою все виявилося складніше. Зі слів Лілі вона знала, що в ті часи вони з Данилом іще не жили за тією адресою, отже, Юрія вона там не знайде.

Потрібно було щось робити, і бажано якнайшвидше. Найперше — знайти ЖЕК і дізнатися, кому належить квартира № 17, чи вільна вона та чи можна її орендувати. Лара не знала, чи вдасться їй знайти Юрія, а навіть якщо знайде, то не могла бути певною, що їхні стосунки складуться так само, як під час її першого перебування в минулому. Надто багато всього залишалося невідомим.