15 Розділ "Що сталося з Юрієм"

І ось Лара стояла перед дверима квартири №3, тримаючи в руках коробку з шоколадним тортом. Вона вже кілька секунд дивилася на дзвінок, але ніяк не могла наважитися натиснути. Серце билося так сильно, що здавалося, його можна було почути навіть за дверима.

Лара вдихнула, підняла руку, але знову опустила. Дивне відчуття не залишало її. Ніби все це вже колись відбувалося. Ніби вона знову повернулася в 1980 рік і стояла перед чужими дверима, не знаючи, що чекає по той бік.Тільки тоді вона боялася постукати до сусідки Лілі.

А тепер боялася натиснути на дзвінок до тієї самої Лілі, тільки через сорок років.

— Ну ж бо, Ларо… — тихо сказала вона сама собі. — Ти ж заради цього сюди приїхала.

Вона ще раз глибоко вдихнула й нарешті натиснула на дзвінок. За дверима почувся звук кроків. Лара завмерла, за мить двері почали відчинятися.

Двері відчинилися, і Лара побачила перед собою стареньку жінку. Її волосся, яке колись було світлим , тепер майже повністю стало срібним, акуратно зібраним на потилиці, а обличчя вкрилося зморшками, які особливо помітними ставали біля очей та губ. Лара кілька секунд просто дивилася на неї, намагаючись поєднати в пам’яті цю літню жінку з тією молодою Лілею, яку знала в 1980 році, і чим довше вдивлялася в її обличчя, тим більше помічала знайомі риси: ті самі очі, той самий погляд, та сама ледь помітна усмішка, яку вона так добре пам’ятала.

Перед нею стояла Ліля.

Та сама Ліля, яка колись зустріла її на сходах, жартувала про заміжжя, сміялася за кухонним столом і навіть не підозрювала, що через сорок років стоятиме перед Ларою вже зовсім іншою людиною.

Ларі раптом стало боляче не від того, що Ліля постаріла, а від усвідомлення того, скільки всього вона пропустила. Вона не знала, як склалося життя цієї жінки, що з нею відбувалося всі ці роки, як вона пережила радощі та втрати, як виріс Гришко, що сталося з Данилом і чи залишилися в її житті люди, яких вона любила. Лара знала її лише кілька днів, але ці кілька днів чомусь стали для неї настільки важливими, що зараз, дивлячись на зморшки на обличчі Лілі, вона відчувала дивну провину за всі ті роки, які прожила не поруч із нею.

— Добрий день, я вас чекала, — усміхнено промовила Ліля.

Та вже наступної миті її усмішка зникла. Жінка уважніше придивилася до Лари, ніби намагалася розгледіти щось знайоме в її обличчі. Її очі забігали, губи трохи розімкнулися, а обличчя поступово зблідло.

— Ти?..

Лара розгубилася й одразу злякалася, що Лілі стало погано. Вона зовсім не очікувала такої реакції й навіть подумала, що, мабуть, замість торта треба було купити щось зовсім інше.

— Я… Мабуть, треба було замість торта взяти корвалол, — нервово пожартувала вона, міцніше притискаючи коробку до себе.

Ліля нічого не відповіла. Вона продовжувала дивитися на Лару так, ніби перед нею стояла людина, яку вона бачила востаннє дуже давно, але яку неможливо було забути. Кілька секунд жінка мовчала, а потім повільно обперлася рукою об тумбочку біля входу.

— Ви як себе почуваєте? Може, вам якісь ліки принести? — злякано запитала Лара.

Ліля підняла на неї очі, в яких уже блищали сльози, і тихим, тремтячим голосом відповіла:

— Хіба солі…

Лара не одразу зрозуміла, що вона має на увазі.

— Сіль?

Ліля кивнула, але продовжувала дивитися на неї так, ніби боялася навіть моргнути, щоб Лара раптом не зникла.

— Як це можливо?.. — прошепотіла вона.

У Лари всередині все похололо, бо вона зрозуміла, що Ліля її впізнала, і пам'ятала всі ці сорок років.

Лара повільно поставила коробку з тортом на тумбочку й зробила крок ближче.

— Ви мене пам’ятаєте?

Ліля дивилася їй прямо в очі, і на її обличчі поступово з’являлося те саме здивування, яке зараз відбивалося й на обличчі Лари.

— Як я можу тебе забути?.. — тихо відповіла вона. 

Вони так і стояли у дверях ще кілька хвилин, дивлячись одна на одну, ніби кожна намагалася зрозуміти, як таке взагалі могло статися. Нарешті Ліля першою порушила тишу.

— Проходь… Нам є про що поговорити.

— Для того я і знайшла тебе, — відповіла Лара, роззуваючись у передпокої.

Вони мовчки пройшли на кухню. Ліля за ці сорок років змінилася майже до невпізнання, але кухня зустріла Лару чимось до болю знайомим. Тут панували ті самі неймовірні запахи домашньої їжі, які вона пам’ятала з 1980 року: щось свіже, запашне, з нотками спецій та випічки. Здавалося, час міг змінити людину, її волосся, обличчя, голос, навіть усе її життя, але не зміг забрати в Лілі любов до кухні.

Вона завжди любила готувати і справді вміла це робити, і, мабуть, саме це залишилося незмінним за всі сорок років.

Ліля показала Ларі на стілець, і вони сіли одна навпроти одної. Лара поставила коробку з тортом на стіл, але після цього знову запанувала тиша. Вони сиділи й дивилися одна на одну, не знаючи, з чого почати розмову, адже звичайне «як справи?» у цій ситуації здавалося майже безглуздим.

— Чай будеш? — нарешті запитала Ліля, ніби це було найзвичайніше питання у світі.

— Так, якщо можна… А може, краще я допоможу?

— Сиди, не така я вже й стара, — усміхнулася Ліля й підвелася.

Вона дістала чашки, поставила чайник, насипала заварку й залили її гарячою водою. Лара мовчки спостерігала за її рухами, і їй раптом здалося, що в них є щось знайоме. Можливо, вона просто шукала знайомі риси в кожному жесті цієї жінки, яка колись була для неї молодою сусідкою, а тепер сиділа перед нею після сорока років життя.

Ліля поставила перед нею чашку, сіла навпроти й теж замовкла.

Чай повільно остигав, торт залишався нерозрізаним, а дві жінки продовжували сидіти в тиші, кожна думаючи про те, з яких слів почати розмову, адже за цими словами стояло цілих сорок років.

— Добре, почну я, — нарешті порушила тишу Лара.

— Пасувало би, — промовила Ліля, і в її погляді вперше з’явилася ледь помітна усмішка.

Лара теж усміхнулася, але одразу стала серйозною, обхопивши долонями теплу чашку.