14 Розділ "Пошуки"

Минуло близько трьох годин, але Лара так і не знаходила собі місця. Вона то сідала за ноутбук, то вставала й ходила по кімнаті, то знову відкривала пошту, хоча прекрасно розуміла, що новий лист сам по собі від цього швидше не з'явиться.

Кожного разу, коли ноутбук видавав якийсь звук, Лара миттєво підбігала до нього, сподіваючись побачити повідомлення від Григорія.

Але щоразу її чекало розчарування.

Тиша.

— Ну чому ти не відповідаєш? — пробурмотіла вона, втретє перевіряючи пошту.

Раптом у животі голосно забурчало, і Лара завмерла.

— О… Здається, я голодна.

Вона сама здивувалася, наскільки сильно. За останні дні вона так звикла до думки про минуле, Юрія, Лілю та все те незрозуміле, що навіть не помічала, як давно нормально не їла.

Лара пішла на кухню, відкрила холодильник і почала розглядати його вміст.

— Господи, як я за вами скучила…

Вона витягла йогурт, потім згадала про піцу, яку могла замовити одним натисканням на телефоні, про улюблений шоколад, хрусткі чипси, холодний сік із пакета, а ще про просту можливість зайти в магазин і купити практично все, що захочеться.

У 1980 році вона сумувала навіть за звичайними речами, які раніше сприймала як щось само собою зрозуміле.

Лара дістала з холодильника сир, ковбасу, хліб і швидко зробила собі бутерброди. До них взяла йогурт і налила склянку соку.

Сівши за стіл, вона зробила перший укус і раптом зрозуміла, що їжа теж повертає її до реальності.

Тут був її світ.

Її кухня.

Її холодильник.

Її звичайне життя.

Але чомусь тепер воно вже не здавалося таким рідним, як раніше.

Лара відклала бутерброд і знову подивилася на ноутбук, який залишився відкритим у кімнаті.

— Ну давай, Гришку… — тихо сказала вона. — Напиши мені.

Їй дуже хотілося отримати відповідь.

Вже був майже вечір. Лара лежала на ліжку, поклавши ноутбук поруч, і дивилася в стелю, хоча думками давно була не у своїй квартирі.

Перед очима один за одним спливали приємні моменти останніх днів.

Вона згадувала вечірку у Лілі. Як вони сиділи за столом, сміялися, розмовляли, як Гришко ласував цукерками, а дорослі час від часу втручалися в їхні розмови. Згадала, як танцювала з Кирилом, але чомусь найбільше запам'ятала зовсім інше — погляд Юрія, який стежив за нею.

Потім згадала їхній вечір удвох, коли вони сиділи на кухні, пили вино й говорили про життя. Вона пам'ятала його голос, усмішку, теплі зелені очі й те, як він дивився на неї, ніби намагався розгадати якусь загадку.

Лара заплющила очі.

Перед нею одразу постав Юрій.

Їхня перша зустріч, його допомога, коли їй стало погано, його міцні руки, темне волосся і кумедні вуса, які спочатку викликали в неї усмішку, а потім раптом стали такими привабливими.

Вона тихо усміхнулася, згадуючи їхню прогулянку до кінотеатру.

Чомусь саме цей день вона прокручувала в голові знову й знову. Як він відчинив перед нею дверцята «Жигулів», як подарував червону троянду, як вони сиділи поруч у напівтемному кінозалі. Як його рука опинилася на спинці її крісла, а вона сама, майже не замислюючись, поклала голову йому на плече.

Потім був парк, морозиво, фотографія, сміх і чортове колесо.

А потім — поцілунок.

Лара торкнулася пальцями своїх губ і на мить затримала подих.

Вона не могла зрозуміти, як за кілька днів людина могла стати настільки важливою. Ще зовсім недавно Юрія не існувало в її житті, а тепер вона сиділа у своєму часі й сумувала за ним так, ніби вони були знайомі багато років.

— Де ти зараз? — тихо прошепотіла вона.

Відповіді, звичайно, не було.Лише тиша квартири й тихий шум міста за вікном.Лара перевела погляд на ноутбук.Можливо, Григорій уже відповів.Вона потягнулася до нього й відкрила пошту.І раптом Лара побачила на екрані повідомлення.

Григорій Миргородський.

Вона завмерла.Невже він відповів?

Лара швидко відкрила лист і почала читати, але від хвилювання очі ніби відмовлялися нормально сприймати слова. Для неї ці кілька годин очікування здавалися цілою вічністю. Вона навіть не помітила, як закусила губу, перечитуючи перші рядки ще раз.

«Доброго дня! Вибачте, що не відповів одразу. Мені потрібно було все обговорити з мамою. Вона дуже зацікавилася вашою пропозицією і погодилася з вами зустрітися. Єдине, що я сам не зможу бути присутнім, оскільки зараз перебуваю у відрядженні. Ось номер її телефону: 089765432. І до речі, її звати Лілія Дмитрівна».

Лара кілька секунд просто дивилася на екран.

Вона отримала це.

Номер телефону.

Лілія Дмитрівна.

Її серце забилося швидше, а на обличчі сама собою з'явилася усмішка.

— Я знайшла тебе… — прошепотіла Лара.

Вона швидко переписала номер на аркуш паперу, хоча прекрасно розуміла, що він нікуди не зникне з її телефону. Руки все одно трохи тремтіли.

Тепер вона могла зателефонувати Лілі.Тепер у неї був шанс дізнатися правду.А можливо, саме ця розмова допоможе їй знайти Юрія.

Лара швидко глянула на годинник. Була майже п'ята вечора. Вона на мить задумалася, чи не пізно телефонувати, але вирішила, що ще цілком нормальний час для дзвінка.

Вона взяла телефон, але руки чомусь почали тремтіти. Лара кілька разів перечитала номер, який записала на аркуші, а потім почала набирати його цифра за цифрою, уважно перевіряючи кожну, щоб не помилитися. Здавалося, ніби в неї є лише один шанс і другого дзвінка вже не буде.

Вона натиснула кнопку виклику.

Один гудок.

Другий.

Третій.

Лара затамувала подих, і нарешті в слухавці почувся жіночий голос:

— Слухаю.

Лара завмерла.

Це був зовсім не той голос, який вона пам'ятала. Перед нею в пам'яті одразу постала молода Ліля — весела, енергійна, з легкою усмішкою. А зараз у слухавці звучав голос уже старшої жінки, трохи хриплуватий, спокійний і втомлений.

— Добрий день. Я журналістка. Ваш син дав мені ваш номер телефону.