13 Розділ " Повернення"

Лара присіла з фотографією в руках на кришку унітазу й заплакала. Вона сама не розуміла, що з нею відбувається. З одного боку, вона раділа, що знову у своєму світі, у своїй квартирі, серед звичних речей, де все було знайомим і зрозумілим. Але з іншого — їй було боляче від думки про Юрія. Здається, вона встигла дуже сильно до нього прив'язатися за ці кілька днів, хоча сама ще не хотіла собі в цьому зізнаватися.

Перед очима знову виникали уривки того дивного видіння під час їхнього першого поцілунку. Вона бачила їх разом, бачила дитину, бачила себе в сльозах, але так і не могла зрозуміти, що все це означало.

Краще б це справді був прекрасний сон, який з часом забувся б, залишивши після себе лише приємний спогад. Але тепер у неї в руках була фотографія, яка доводила, що все це відбулося насправді.

А що буде далі?

Звідки вона могла знати, що це не повториться? Що наступного ранку вона знову не прокинеться десь у 1980 році? А якщо повернеться туди, чи зустріне Юрія? І що станеться, якщо вона знову зникне?

Лара глибоко видихнула, витерла сльози й подивилася на фотографію.

Треба щось робити. Просто сидіти й плакати вона не могла.

— Добре… Треба взяти телефон і спробувати знайти його в інтернеті, — пробурмотіла вона сама до себе.

Якщо у 1980 році Юрію було тридцять два, то зараз йому мало б бути сімдесят два. Цілком можливо, що він досі живий і десь проживає. Можливо, у нього є сім'я, діти, онуки… А може, він усе життя жив у тому самому місті.

Але тут виникла проблема.

Лара навіть не знала його прізвища.

— От дурепа… — тихо сказала вона, дивлячись на фотографію. — Навіть прізвища не запитала.

Вона замовкла, а потім раптом підняла голову.

— Ліля…

Перед очима відразу постала її усміхнена сусідка з 1980 року.

— Адже вона жила в цьому будинку. А може, вона й зараз тут живе?

Лара задумалася, але майже одразу похитала головою.

— Хоча ні… Зараз її тут точно немає. Я ж добре знала сусідку навпроти, і це точно не Ліля.

Вона на кілька секунд замислилася.

Можливо, Ліля давно переїхала. А може, квартира дісталася її дітям чи онукам. Але якщо дізнатися, хто жив у цьому будинку раніше, можливо, вдасться знайти хоча б якусь зачіпку.

— Треба спитати про минулих мешканців, — вирішила Лара.

Вона підвелася, ще раз подивилася на фотографію й тихо усміхнулася крізь сльози.

— Ну що, знову йти по сіль… — промовила вона до себе.

Лара вийшла зі своєї квартири №17 і впевнено попрямувала до квартири навпроти. Подзвонила у двері, і майже одразу їй відчинила сусідка.

— О, привіт, Ларо! Що сталося?

— Марино, привіт. Чи не могла б ти позичити мені солі? — запитала Лара, похитуючи в руках склянкою.

— Проходь, зараз насиплю.

Лара зайшла до квартири й на мить завмерла. Це була та сама квартира, в якій колись жила Ліля, тільки тепер від старого інтер'єру не залишилося й сліду. Сучасний ремонт, нові меблі, світлі стіни — важко було повірити, що сорок років тому тут усе виглядало зовсім інакше.

Марина набрала сіль у склянку й простягнула її Ларі.

— Слухай, Марино, я давно хотіла тебе запитати… А як довго ви тут живете?

— Та вже майже десять років. Купили, здається, зовсім недавно, а виявляється, стільки часу минуло.

— А в кого купили?

Марина підозріло примружилася.

— Ти що, з ФБР?

— Так, із ФБР, — абсолютно серйозно відповіла Лара, а потім не втрималася й засміялася. — Просто цікаво.

— Ну добре, агент Ларо, — усміхнулася Марина. — Жила тут одна жіночка, Лілія. Власне, у неї ми й купили.

Очі Лари одразу засяяли надією.

— Розповідай усе, що знаєш!

Марина здивовано подивилася на неї.

— Ларо, ти мене лякаєш.

— На мене сьогодні напала цікавинка.

— Ну добре… Ліля… Здається, прізвище Миргородська. Так, точно Миргородська. Їй було десь до шістдесяти років, жила сама. Чоловік, здається, помер. Потім її забрав син. Як же його звали…

Лара завмерла, боячись навіть дихати.

— Гришко.

— Так, Григорій. А звідки ти знаєш? — Марина уважно подивилася на неї.

— Я ж із ФБР, ти не забула?

— Серйозно питаю.

— Плітки. Бабці на лавці біля під'їзду знаєш, як гомонять.

— Давно вже не бачила бабусь на лавці, — здивовано поглянула на неї Марина.

— Ну то син її забрав. А куди саме — не знаю.

Лара відчула, як усередині все стискається від нетерпіння. У неї нарешті була зачіпка. Невелика, але справжня.

— Дякую, я пішла.

— А сіль?

Лара вже майже дійшла до дверей, але зупинилася й зрозуміла що не забрала склянку.

— Точно… сіль.

Марина засміялася, а Лара швидко вийшла з квартири.

Вона стояла на сходовому майданчику й міцно стискала склянку, намагаючись упорядкувати думки. У неї було прізвище Лілі — Миргородська. Але це, найімовірніше, було її заміжнє прізвище, а отже, у Юрія було інше прізвище.

Та це вже щось.

Лара була налаштована серйозно. Вона повинна була знайти Лілю. Адже саме вона допоможе їй знайти Юрія. І тепер Лара вже не збиралася зупинятися.

Лара швидко повернулася до своєї квартири, поставила склянку з сіллю на кухні й одразу ввімкнула ноутбук. Вона навіть не встигла зняти взуття, настільки сильно її охопило бажання якнайшвидше знайти хоч якусь інформацію. Сівши за стіл, Лара відкрила браузер і набрала в пошуку: «Миргородська Лілія».

Вона завмерла, вдивляючись у екран.

Нічого.

Точніше, результатів було багато, але жодного знайомого обличчя. Якісь чужі люди, сторінки, фотографії, оголошення, але тієї Лілі, яку вона знала у 1980 році, серед них не було.

— Ну давай… — тихо промовила Лара, гортаючи сторінку за сторінкою. — Де ж ти?

Вона почала перевіряти соціальні мережі, вводила ім'я та прізвище по-різному, пробувала скорочений варіант імені, але знову й знову отримувала один і той самий результат — нічого.

Лара відкинулася на спинку стільця й потерла руками обличчя. Ще вчора вона навіть не думала про те, що колись доведеться шукати людину, яка жила сорок років тому. А тепер від цього пошуку залежало, чи зможе вона зрозуміти, що з нею сталося, і чи зможе знову знайти Юрія.