12 Розділ "Фотокартка"

Вранці Лара прокинулася від будильника о сьомій годині. Ще не до кінця прокинувшись, вона із заплющеними очима простягнула руку до телефона й зменшила звук, після чого перевернулася на інший бік, намагаючись ще хоча б кілька хвилин поніжитися в ліжку. І раптом її наче щось пронизало.

Вона зрозуміла, що знаходиться вдома.

Лара різко розплющила очі й кілька секунд просто дивилася перед собою, намагаючись зрозуміти, де знаходиться. Перед нею не було старого килима на стіні, не було важких фіранок, старих меблів і тієї кімнати, до якої вона вже встигла звикнути. Замість цього — її звичайна спальня, знайоме ліжко, сучасні меблі й речі, які вона бачила щодня.

— О Боже… це був сон, — полегшено видихнула вона. — Але приємний і такий реальний…

Лара сіла на ліжку й тільки тоді зрозуміла, що заснула просто в одязі. Напевно, вчора так втомилася від навчання, що навіть не переодягнулася.

— Треба менше сидіти за навчанням… — пробурмотіла вона сама до себе.

Дівчина потягнулася, встала з ліжка, але вже після перших кроків зрозуміла, що тіло болить так, наче її всю ніч переїжджав КамАЗ. Спина нила, ноги були важкими, а кожен рух віддавався неприємною втомою. Перші кілька кроків до вікна далися їй особливо важко, тому Лара навіть усміхнулася сама до себе, подумавши, що, мабуть, справді засиділася за книжками.

Крізь вікно пробивалося яскраве ранкове сонячне проміння. Лара відчинила його навстіж, щоб провітрити кімнату, і відразу відчула знайомий запах міста. У квартиру потягнуло свіжим ранковим повітрям, вихлопними газами від автомобілів, запахом кави з найближчої кав'ярні й ледь вловимим ароматом мокрого асфальту. Десь унизу шуміли машини, хтось поспішав у своїх справах, пролунало кілька сигналів автомобілів, а з сусіднього будинку долинав уривок чиєїсь розмови.

Лара виглянула у вікно. Внизу вирувало звичайне сучасне життя. Люди поспішали на роботу, хтось вигулював собаку, біля дороги зупинялися автомобілі, а на тротуарі кілька людей ішли, втупившись у телефони. Усе було таким знайомим і звичайним, але чомусь цього ранку Лара дивилася на це зовсім іншими очима.

Їй раптом стало сумно.

У тому сні все здавалося зовсім інакшим. Повільнішим, простішим і якимось справжнішим. Вона згадала старі вулиці, запах базару, Юрія, його усмішку, вечірню прогулянку, чортове колесо і той поцілунок, від якого її серце досі шалено билося.

— Це ж треба таке наснилося… — тихо промовила вона, ще кілька секунд дивлячись у вікно.

Лара зачинила його й попрямувала до ванної кімнати. Вона увімкнула воду, почала роздягатися, машинально стягуючи з себе одяг, у якому заснула, і раптом щось випало з кишені її штанів та тихо ковзнуло по підлозі.

Лара нахилилася, щоб підняти це, навіть не думаючи, що там може бути.

Але щойно вона побачила фотографію, її рука завмерла. На маленькому знімку була вона з Юрієм. Вони стояли поруч, усміхнені, щасливі, такі близькі, ніби справді були парою вже давно. Лара навіть впізнала місце — парк, у якому вони гуляли після кіно. Вона пам'ятала цей момент. Пам'ятала фотографа, пам'ятала, як Юрій обійняв її за плечі. Її серце шалено забилося.

— Що?.. — прошепотіла вона, не відриваючи погляду від фотографії. — Ні… Цього не може бути…

Вона перевернула фотографію, ніби сподівалася знайти там пояснення, але на зворотному боці нічого не було.

Лара знову подивилася на знімок.

Якщо це був сон, то звідки в неї фотографія?

Вона відчула, як по спині пробіг холод, а всі думки, які ще кілька хвилин тому здавалися простими й зрозумілими, раптом розлетілися на друзки.

Це був не сон.