11 Розділ "Один день разом"

Наступного дня Лара прокинулася й кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю. Вона все ще була в минулому. Квартира №17, старі меблі, тиша за вікном — усе було таким самим, як учора.

Але, на її подив, цього ранку це вже не так сильно її турбувало.

Можливо, тому, що ввечері вона мала побачення. Якщо, звісно, їхню домовленість із Юрієм можна було назвати побаченням.

Від цієї думки Лара усміхнулася.

Якщо чесно, досвіду у стосунках у свої двадцять років вона практично не мала. У її житті було кілька хлопців, з якими вона просто переписувалася, а ще в школі вона якийсь час «зустрічалася» з однокласником, хоча зараз навіть не знала, чи можна це назвати справжніми стосунками. Саме з ним у неї був і перший поцілунок.

Її батько завжди був суворим і надто сильно її контролював. Коли Ларі виповнилося шістнадцять, померла мама, і після цього батьків контроль став ще сильнішим. До вісімнадцяти років вона майже не мала можливості жити так, як хотілося.

Після школи Лара вступила до медучилища й переїхала в інше місто. Вона почала жити у квартирі, яка колись належала її мамі. Навчання забирало багато часу, потрібно було готуватися до занять, проходити практику, складати іспити.

На гулянки та хлопців часу майже не залишалося.

Тому тепер, у свої двадцять років, Лара почувалася трохи розгубленою. Вона не знала, як поводитися на побаченні, що говорити, чи потрібно було вдягатися якось особливо і взагалі… чи можна вважати це побаченням.

Але від самої думки про те, що сьогодні вона знову побачить Юрія, в животі з'являлися ті самі дивні метелики.

Лара перевернулася на бік і сховала обличчя в подушку.

— Ну от… — тихо пробурмотіла вона. — Здається, я таки закохуюся.

Їй уже час було збиратися на підробіток, тому Лара швидко прийняла ванну, одягнулася й приготувала собі простий сніданок.

Вийшовши на вулицю, вона раптом зупинилася на кілька секунд. Їй починало подобатися тут. Не те щоб вона забула про своє майбутнє чи перестала хотіти повернутися додому, але люди в цьому часі жили зовсім в іншому темпі. Ніхто нікуди особливо не поспішав, сусіди могли зупинитися посеред вулиці й поговорити, з відкритих вікон долинало радіо, а місто здавалося якимось спокійнішим.

Лара й сама не помітила, як почала до цього звикати.

Прийшовши на базар, вона, як завжди, спочатку підійшла до своєї начальниці Глині Іванівни. Вони швидко обговорили робочі моменти, що потрібно було сьогодні зробити, які ящики вже привезли й чого чекати ближче до обіду.

— Ларо, сьогодні людей буде багато, — попередила Глина Іванівна, поглянувши на чергу. — Дивись, не барися.

— Та я вже бачу, — усміхнулася Лара.

Біля прилавка й справді вже стояла довга черга. Люди тримали в руках авоськи, хтось нетерпляче поглядав на годинник, а хтось уже обговорював із сусідом, де сьогодні дешевші овочі.

Лара швидко стала до роботи. Вона зважувала товар, відміряла потрібну кількість, рахувала гроші й подавала покупки людям. Руки працювали майже автоматично.

А десь глибоко всередині вона вже рахувала години до третьої.До того моменту, коли за нею приїде Юрій.

Як раптом до Лари підійшла Галина Іванівна.

— Ларисо, там до тебе якийсь молодий гарний парубок прийшов із квітами. Чекає за палаткою, — хитро підморгнула вона.

— Дякую, вже йду.

— А пізніше чекаю на твою розповідь, хто цей гарненький, — засміялася Галина Іванівна.

Лара усміхнулася, поправила волосся, струсила з фартуха бруд і поспішила за палатку. Десь глибоко всередині вона вже здогадувалася, кого хоче там побачити.

Юрія.

Але, вийшовши за палатку, побачила Кирила.

— Привіт, — усміхнувся він і простягнув їй букет польових квітів.

— Привіт, Кириле.

Лара на мить засмутилася, хоча й сама не зрозуміла чому. Кирило справді був гарним хлопцем, веселим, привітним, та коли вона дивилася на нього, всередині нічого особливого не відбувалося.

Не було того дивного хвилювання, яке вона відчувала поруч із Юрієм. Не було бажання просто стояти біля нього й ловити кожен погляд.

Та й наполегливість Кирила останнім часом починала її трохи дратувати. Він ніби вже вирішив за них обох, що між ними має щось бути, хоча Лара цього зовсім не відчувала.

— Це тобі, — сказав Кирило, простягаючи квіти.

— Дякую, — Лара взяла букет і ввічливо усміхнулася.

— Я ж казав, що прийду. Не дочекався твого дзвінка, тому вирішив сам тебе знайти.

Лара лише зітхнула.

Чомусь вона раптом дуже чітко зрозуміла одну просту річ: їй хотілося, щоб за палаткою стояв зовсім інший чоловік.

— Кириле, послухай, я не хочу тебе образити, але перестань до мене приходити.

Хлопець здивовано подивився на неї. Він, здається, зовсім не очікував почути такі слова. Кирило звик, що дівчата звертають на нього увагу, а тут уперше хтось так прямо його відштовхнув.

— Не зрозумів…

— А що тут незрозумілого? — Лара зітхнула, намагаючись говорити спокійно. — Перестань до мене приходити. Ти мені не подобаєшся. Ти просто не в моєму смаку.

На кілька секунд між ними запала тиша. Усмішка з обличчя Кирила зникла.

— Ти ще пошкодуєш, — кинув він крізь зуби.

Після цих слів Кирило різко розвернувся й пішов геть, навіть не попрощавшись.

Лара дивилася йому вслід і міцніше стиснула букет у руках. Чомусь від його останніх слів їй стало неспокійно.

Вона не знала, що саме він мав на увазі, але відчула: це була не просто образа хлопця, якому відмовили. У його голосі прозвучала злість, і від цього по спині пробіг неприємний холодок.

Лара ще кілька секунд стояла нерухомо, а потім повернулася до роботи. Та думки вже були зовсім не про базар.

Їй хотілося лише одного — щоб швидше настав вечір і приїхав Юрій.

Вже була майже друга година дня, коли Лара закінчила робочий день і попрямувала додому. Щойно зайшла до квартири, швидко прийняла душ, зробила легкий макіяж і взялася вкладати волосся.

Потім відкрила шафу й почала думати, що одягнути. Зрештою зупинилася на своїх джинсах, у яких і потрапила сюди з майбутнього. До них вона одягнула чорну блузку в білий горошок, а зверху накинула кардиган.