10 Розділ "Дівчина, якої не повинно бути"

Лара вже навіть подумала, чи не зізнатися їм усьому. Може, вони б зрозуміли? Може, повірили б? Але вона одразу відігнала ці думки. Ні, вона не могла так ризикувати.

— Я не змогла вступити, — випалила вона, намагаючись говорити якомога спокійніше.

— Фух, а ми вже подумали, що ти зараз скажеш щось страшне, — засміялася Ліля. — Нічого, наступного року вступиш.

— То це значить, що ти повертаєшся додому? — запитав Юрій.

Аби все було так просто… Можливо, вона б і повернулася. Але, на жаль, Лара навіть не знала, що їй потрібно зробити, щоб опинитися вдома. Вона могла лише сподіватися, що одного дня знову з'являться ті самі ворони, те дивне світло або будь-який інший знак, який поверне її назад.

— Поки що ні. Я знайшла підробіток, хочу трохи сама пожити. Скільки можна батьків мучити? — спробувала вона усміхнутися.

— А як твої документи? — знову запитав Юрій.

Лара завмерла. Вона вже зовсім забула про цю деталь своєї історії.

— А що з її документами? — здивовано поглянула Ліля спочатку на Лару, а потім на брата.

Лара відчула, як усередині все стислося. Схоже, цього вечора їй доведеться придумати ще одну історію.

— Документи… Я вже була в паспортному столі, але знаєте, як це довго, — швидко відповіла Лара.

— Я ніколи не мала проблем із документами, але чула, що це справді довго, — погодилася Ліля.

— Якщо буде потрібна допомога, звертайся, — промовив Юрій, зазирнувши їй прямо в очі. Його погляд був уважним, ніби він намагався зрозуміти, що насправді зараз відбувається в її голові.

— Дякую. Звісно, звернуся, якщо буде потрібно. Добре, мені вже час іти.

Лара підвелася з-за столу, намагаючись не показати свого хвилювання.

— Ларо, то завтра я чекаю на тебе, — нагадала Ліля.

— Так, звісно, — усміхнулася вона.

Лара попрощалася й вийшла з квартири. Лише опинившись за дверима, вона полегшено видихнула. Здавалося, цього разу їй знову вдалося уникнути незручних запитань. Але чомусь погляд Юрія не виходив із голови. Вона відчувала, що він їй не повірив до кінця.

Ліля з Юрком залишилися наодинці. Кілька секунд обоє мовчали, ніби кожен думав про своє.

— Щось тут не чисто, — першою заговорила Ліля. — Мені здається, вона щось приховує.

— Я теж це помітив, — тихо відповів Юрій.

— Знаєш, я була в неї в гостях і бачила дуже гарні джинси. Уяви, вона хотіла мені їх подарувати.

— Подарувати? — здивовано перепитав Юрій.

— Так. Каже: «Якщо хочеш, забирай, мені вони не потрібні».

— Дивно… Звідки в неї такі речі?

— От і я про це. Може, в неї справді багаті батьки, а вона від них втекла? — припустила Ліля.

— Або ж вона втягнулася в якусь історію, — задумливо промовив Юрій.

— Яку саме?

— Ну, сама подумай. Може, хтось займається перепродажем речей із-за кордону. Купують там, привозять сюди, а потім продають. За такі речі можна добре заробити. А якщо вона якось у це втягнулася, то цілком може боятися комусь розповідати.

Ліля на мить замислилася.

— Може й так… Але вона не схожа на людину, яка займається чимось подібним.

— Я теж так думаю. Вона взагалі якась… незвичайна.

— Слухай, але це не наша справа, — зітхнула Ліля. — Якщо захоче, сама все розповість.

— Згоден, — кивнув Юрій.

Ліля прибрала зі столу чашки, а Юрій ще кілька секунд дивився на двері, за якими щойно зникла Лара.

— Тільки чомусь мені здається, що вона розповість далеко не все, — тихо промовив він.

Наступного вечора Лариса вже стояла біля дверей квартири Лілії й тихенько постукала. Ліля майже одразу відчинила двері й запросила її всередину.

— Привіт. Дякую тобі ще раз, що погодилася посидіти з Гришком.

— Заспокойся, мені й самій буде веселіше, — усміхнулася Лара.

— О, привіт, Ларо, — у коридор вийшов Данило.

— Привіт.

— Ларо, ми будемо через пару годин. Сподіваюся, в тебе немає інших планів?

— Не переживайте, посиджу хоч і чотири години, — засміялася Лара.

— Ну тоді ми побігли.

Ліля з Данилом пішли, а Лара залишилася сама з Гришком. Вона присіла біля хлопчика, привіталася з ним, і той швидко повернувся до своєї гри. Він катав по підлозі дерев'яні машинки, щось тихенько наспівуючи собі під ніс.

Гришко був слухняним, тому Лара вирішила влаштуватися в кріслі. На столику лежала газета, і вона взяла її до рук, гортаючи сторінки. Деякі заголовки вона читала по кілька разів, намагаючись запам'ятати хоча б щось важливе.

Їй раптом спало на думку, що треба почитати більше про цей час. Вона майже нічого не знала про 1980 рік, а тепер була змушена тут жити й не уявляла, скільки це триватиме. День? Тиждень? Місяць? А може, вона взагалі ніколи не повернеться у своє майбутнє?

Від цієї думки стало моторошно.

— Тітко Ларисо, а ви були колись у минулому? — раптом запитав Гришко.

Лара завмерла.

У голові вмить промайнула ціла купа думок.

— Не розумію… Про що ти? — обережно перепитала вона.

— Я мультик дивився. Там можна було повертатися в часі, — пояснив хлопчик, не відриваючись від своєї машинки.

Лара полегшено видихнула.

— Ні, я не була в минулому, — відповіла вона, а подумки додала: «Хоча саме в ньому зараз і знаходжуся».

Вона вже хотіла знову взятися за газету, як раптом у двері постукали.

Лара напружилася. Ліля не казала, що хтось має прийти.

Вона поглянула на годинник. Відтоді, як Ліля з Данилом пішли, минуло майже три години.

Хтось знову постукав.

Лара обережно підійшла до дверей і подивилася у вічко. Побачивши знайоме обличчя, вона відчула полегшення.

За дверима стояв Юрко.

— Добре, що це ти, а то я аж злякалася, — з полегшенням видихнула Лара.

— Не думав, що я такий страшний, — засміявся Юрко.

— Ні, я просто не очікувала, що хтось прийде.

— Ліля з Данилом залишаться на ніч.

— Зрозуміло.

— Тому я й приїхав, щоб побути з малим.

— Ну, тоді я піду до себе, — сказала Лара й уже почала взуватися, коли Юрій раптом обережно взяв її за лікоть.