9 Розділ "Суперництво"

Минуло три дні, але в житті Лари нічого не змінилося. Вона все ще залишалася у 1980 році й досі не знала, як повернутися додому. Щоранку, прокидаючись, вона сподівалася, що все це закінчиться так само раптово, як і почалося, але щоразу, розплющивши очі, бачила перед собою той самий килим на стіні.

За ці три дні Лара знайшла собі підробіток на базарі. Спочатку вона думала, що не витримає, але робота виявилася не такою вже й складною. Вона допомагала продавчині розкладати овочі, зважувати покупки, носити ящики та приймати гроші. Жінка залишилася нею задоволена, тому Лара могла хоча б трохи заробити на свої потреби.

Їй навіть почало здаватися, що вона потроху звикає до цього життя. Вона вже не так здивовано дивилася на людей без телефонів, на авоськи в руках перехожих чи на довгі черги в магазинах. Але думки про повернення додому нікуди не зникли.

Цього дня Лара закінчила роботу трохи раніше й повільно йшла додому. Втома приємно давала про себе знати в ногах, а в сумці лежали кілька продуктів, які вона купила на зароблені гроші.

Раптом попереду вона помітила знайому постать.

— Ларо! — почула вона знайомий голос.

Лара підняла голову й побачила Лілю, яка йшла їй назустріч із невеликою сумкою в руках.

— О, привіт, Лілю!

— Ти звідки така? — усміхнулася Ліля. — Я вже кілька разів тебе бачила біля базару, але все ніяк не могла підійти.

— З роботи йду.

— З роботи? — здивувалася Ліля. — А ти таки знайшла собі щось?

— Так. Працюю на базарі, допомагаю одній жінці продавати овочі.

— Оце молодець! А я вже думала, що ти весь день сидиш у квартирі й сумуєш.

Лара усміхнулася, але нічого не відповіла.

Сумувати вона справді сумувала. Просто тепер навчилася не показувати цього кожному зустрічному.

— Слухай, у мене до тебе прохання… Ти завтра ввечері вільна? — невпевнено запитала Ліля.

— Так, а що?

— А не могла б ти посидіти з Гришком хоча б дві години?

— Залюбки.

— Дякую тобі велике! — одразу з полегшенням затараторила Ліля. — Бо нам із Данилом треба поїхати до його далекої тітки, допомогти їй із переїздом, а малого немає з ким залишити. Я б Юрка попросила, але він завтра на роботі.

— Лілю, чуєш, що я тобі говорю? Все гаразд. Не треба турбуватися, я допоможу.

— Ну і добре, — усміхнулася Ліля. — А то я вже не знала, кого просити.

— Не переживай, посиджу з Гришком. Він хороший хлопчик.

— Та він у мене золото, тільки іноді такий шибеник, що голова обертом.

— Думаю, ми з ним знайдемо спільну мову.

— От і домовилися. А ти зараз додому йдеш?

— Так.

— То ходімо разом.

Дівчата рушили вулицею поруч. Погода стояла тепла, сонце вже не так припікало, як удень, а легкий вітер ворушив волосся. Вони говорили про все підряд: про одяг, зачіски, базар, сусідів, чоловіків і навіть про те, хто з дівчат у їхньому дворі вже встиг вийти заміж.

Лара слухала Лілю й час від часу сміялася. Їй подобалося, що поруч із цією дівчиною можна хоча б на кілька хвилин забути, що вона зовсім не у своєму часі.

— До речі, — раптом сказала Ліля, хитро поглянувши на Лару, — а ти про Юрка нічого не хочеш мені розповісти?

Лара одразу насторожилася.

— А що я маю про нього розповідати?

— Нічого-нічого, — засміялася Ліля. — Просто питаю.

Лара відвела погляд і спробувала приховати усмішку.

— Ти вигадуєш.

— Ага, звісно, — протягнула Ліля, але більше нічого не сказала.

Лара лише похитала головою. Вона не хотіла зізнаватися навіть собі, що за ці кілька днів почала все частіше згадувати зелені очі Юрія і його трохи кумедні вуса.

Дівчата вже підійшли до будинку, коли Ліля раптом усміхнулася й почала комусь махати рукою. Лара повернула голову й побачила Кирила. Він стояв неподалік із букетом польових квітів у руках і, здавалося, на когось чекав.

— Привіт, дівчата! — весело промовив Кирило, підходячи ближче.

— Привіт. А що ти тут забув? Данило ще на роботі, — здивовано запитала Ліля, поглянувши на букет.

— Привіт, — тихо промовила Лара.

— Я не до Данила, — усміхнувся Кирило. — Ларо, це тобі.

Він простягнув їй букет.

— Мені? — здивовано перепитала вона, переводячи погляд із квітів на Кирила.

— Тобі. Я ж залишив свій номер телефону, але дзвінка так і не дочекався, — він театрально зітхнув. — Тому вирішив бути сміливішим і прийти сам. Добре, що знаю, де ти живеш.

Лара розгублено подивилася на букет. На тонких стеблах ще залишалися крапельки води, а прості польові квіти пахли свіжістю та літом.

— Вони дуже гарні… Дякую.

— Я радий, що тобі сподобалися.

Ліля, яка весь цей час мовчки спостерігала за ними, ледь стримувала усмішку.

— Ну що, Ларо, бачиш, не довелося навіть телефонувати.

— Лілю, не починай, — тихо засміялася Лара.

— А що? Я нічого не кажу.

Кирило усміхнувся й поглянув на Лару.

— То, може, тепер я хоча б можу запросити тебе на прогулянку?

Лара на мить розгубилася. Вона зовсім не очікувала зустріти його сьогодні, тим більше з квітами. Та найбільше її бентежило інше: вона зовсім не знала, як поводитися з чоловіком, який так відкрито проявляє до неї увагу.

— Я… подумаю, — нарешті відповіла вона.

І саме в цей момент ніхто не очікував побачити біля будинку машину Юрія. Темні «Жигулі» зупинилися неподалік, і за мить із машини вийшов Юрій.

Сьогодні він виглядав зовсім інакше. На ньому були темні брюки, світла сорочка з розстебнутим верхнім ґудзиком і темний піджак. Волосся акуратно зачесане, а його густі коричневі вуса сьогодні чомусь зовсім не здавалися Ларі смішними.

Вона сама не розуміла чому, але, побачивши його, затримала на ньому погляд трохи довше, ніж хотіла.

Та очі Юрія говорили зовсім про інше. У них не було звичної легкої усмішки, навпаки — здавалося, що йому боляче. Він поглянув на Лару, а потім його погляд опустився на букет польових квітів у її руках.

— О, брате, а ти що тут робиш? — здивовано запитала Ліля.