8 Розділ "Незапланована зустріч"

Наступного ранку Лара прокинулася знову не у своїй квартирі, хоча щоразу, засинаючи, подумки просила Бога повернути її у свій світ. Вона розплющила очі й знову побачила перед собою той самий килим на стіні.

— О ні… — засмучено промовила вона.

З вікна світило сонце. Вересень цього року був дуже теплим, але вже відчувалося, що скоро прийде глибока осінь. Лара піднялася з дивана й попрямувала до ванної кімнати. Її голову не залишали думки про повернення додому, але водночас вона розуміла, що їй потрібно якось жити далі, хоча б поки вона не знайде спосіб повернутися.

У квартирі вона знайшла гроші — хтось колись збирав їх на відпочинок біля моря. Лара не знала, чи можна їй ними користуватися, адже це були не її гроші. Та й взагалі вона хотіла бути незалежною і не жити за чужий рахунок.

Після душу вона пішла на кухню та почала готувати собі сніданок. На поличці знайшла вівсянку й приготувала її. Сіла за стіл, але їсти особливо не хотілося. Думки знову поверталися до одного й того самого: як повернутися додому?

Вона розуміла, що просто сидіти в квартирі й чекати дива не має сенсу. Якщо вона справді застрягла тут надовго, потрібно було хоча б спробувати влаштувати своє життя.

— Треба шукати роботу… — тихо сказала Лара сама до себе.

Вона почала збиратися, вирішивши пройтися містом і пошукати якісь оголошення. Щоправда, була одна велика проблема — у неї не було документів.

А без них знайти роботу буде зовсім непросто.

Лара подивилася на себе в дзеркало й важко зітхнула.

— Ну і як я тобі поясню, що я взагалі тут роблю?

Вона сама не знала відповіді.

Одягнувшись, Лара взяла ключі й вийшла з квартири. Їй потрібно було хоча б спробувати. Можливо, десь знайдеться робота, де не питатимуть зайвого. А може, сьогодні їй просто пощастить.

Лариса відкрила шафу й вибрала одяг. Сьогодні вона вдягнула темно-синю спідницю трохи нижче колін і світлу блузку з невеликим комірцем. Волосся швидко розчесала, взяла сумку й підійшла до вхідних дверей.

Вона відкрила їх і раптом просто перед собою побачила Юрія. Він саме виходив із протилежної квартири.

— Привіт, Ларо.

— О, привіт, — трохи здивувалася вона. — Ти залишився на ніч у сестри?

— Так. Учора трохи випив, а за кермо сідати не можна. То вирішив не ризикувати.

— Зрозуміло.

Лара вже хотіла пройти повз нього, але Юрій запитав:

— А ти куди зібралася? Може, тебе підвезти?

— Та ні, дякую. Я якось сама. Хочу знайти підробіток.

— Можу допомогти. Чув, що ти навчаєшся в медучилищі. У нас у лікарні якраз потрібні люди.

— О, це гарна ідея… — Лара навіть усміхнулася, але за секунду її настрій змінився. Вона згадала про документи й одразу опустила очі.

— Але я не можу.

Юрій здивовано подивився на неї.

— Чому? За досвід не переживай, — усміхнувся він. — Тебе всьому навчать. А я замовлю за тебе словечко.

Лара на мить замовкла. Їй хотілося погодитися. Лікарня здавалася чудовим варіантом, тим більше вона справді навчалася в медучилищі… тільки через сорок років.

— У мене проблема з документами, — нарешті сказала вона. — Коли я їхала в потязі, у мене їх вкрали.

Юрій насупився.

— Вкрали?

— Так.

— То давай я відвезу тебе до паспортного столу. Треба ж якось це вирішити.

— Ні… Не сьогодні.

Юрій кілька секунд мовчки дивився на неї.

Було видно, що він щиро намагався допомогти, але ніяк не міг зрозуміти, чому Лара щоразу відмовляється від його допомоги. Спочатку не дала свого номера телефону, потім не сказала адресу, тепер ще й документи не хоче відновлювати.

— Добре, — нарешті сказав він. — Як захочеш — звертайся. Я допоможу.

— Дякую.

Лара почала спускатися сходами, а разом із нею пішов і Юрій, продовжуючи розмову.

— Ларо, може, якось виділиш мені час? Могли б піти до парку чи просто з'їсти морозива.

Лара здивовано поглянула на нього. Вона не очікувала такого запрошення, тому кілька секунд мовчала, обдумуючи його слова.

Якщо чесно, Юрій був доволі симпатичним чоловіком. Щоправда, років на десять старший за неї, але це чомусь зовсім не відштовхувало. Навпаки, в ньому було щось, що привертало увагу. Глибокі зелені очі, густе коричневе волосся, гарна посмішка. А ті смішні вуса, з яких вона при першій зустрічі так невчасно посміялася, чомусь тепер здавалися навіть милими.

Юрій був високим, міцної статури, з широкими плечима. Лара мимоволі звернула увагу на його руки — сильні, з довгими пальцями. Видно було, що він не лише сидить за столом у лікарні, а й звик щось робити сам.

Так, симпатичний… — промайнуло в її голові.

Лара одразу ж відвела погляд, ніби сама себе спіймала на чомусь забороненому.

— Ну що, мовчиш? — усміхнувся Юрій. — Це означає «ні»?

— Я не знаю, — відповіла вона, трохи розгубившись. — У мене зараз стільки всього в голові…

— Я не поспішаю. Подумай.

Вони вже спустилися на перший поверх.

Лара зупинилася біля виходу й подивилася на нього.

— Добре. Я подумаю.

— Тоді домовилися, — усміхнувся Юрій.

— Ми ще ні про що не домовлялися, — засміялася Лара.

— Значить, у мене ще є шанс.

Лара похитала головою, але не змогла стримати усмішку.

— До побачення, Юрію.

— До зустрічі, Ларо.

Вона вийшла на вулицю, а Юрій ще кілька секунд дивився їй услід. Лара ж, відійшовши трохи від будинку, раптом зрозуміла, що теж усміхається.

І це її трохи налякало.

Адже вона щодня думала лише про одне — як повернутися додому. А тепер у її думках почав з'являтися він.

Лара йшла вулицею й раз у раз зупинялася біля оголошень. На стовпах, біля магазинів та зупинок висіли папірці з написами про набір на роботу. Усюди шукали працівників: на заводи, в їдальні, магазини, перукарні, на пошту, у пральню. Потрібні були прибиральниці, кухарі, підсобні робітники, продавці.

Лара уважно читала кожне оголошення, але все було не те. Майже всюди вимагали документи, а подекуди ще й досвід роботи.