7 Розділ "Вечірка"

Лариса зайшла до своєї квартири… чи не своєї? Вона й сама  не розуміла, що навкруги відбувається. Занесла торбу на кухню, не забула покласти курку до морозильної камери, а потім просто плюхнулася на стілець і обхопила голову руками.

Їй потрібно було придумати якусь історію про себе. Вона вже сказала Лілі, що навчається в медичному училищі. Навіщо вона це сказала? Чому саме це? Адже це правда… тільки через сорок років.

Лариса заплющила очі й важко зітхнула. Вона весь час намагалася поводитися так, ніби все під контролем, ніби просто потрібно трохи часу, щоб розібратися. Але насправді вона нічого не розуміла. Вона була людиною з майбутнього, яка випадково опинилася в минулому, і навіть сама не знала, як це можливо.

А що буде, якщо вона залишиться тут? Як їй жити? Де працювати? Що говорити людям? Вона не могла розповісти правду, бо хто їй повірить? Та й сама Лариса навряд чи повірила б комусь, якби ще вчора їй сказали, що вона прокинеться за сорок років до свого народження.

Вона згадала свій телефон, який залишився в квартирі. Напевно, він уже давно розрядився, але навіть якби працював, тут він був просто непотрібною річчю. Нікому подзвонити. Нікому написати. Нікому сказати: «Заберіть мене звідси».

Лариса відчула, як до горла підступає клубок.

— Ні… Я, напевно, сьогодні нікуди не піду, — тихо сказала вона сама до себе.

Їй хотілося просто залишитися тут, зачинити двері й перечекати. Можливо, завтра вона прокинеться — і все зникне. Вона знову буде у своєму часі, у своєму житті, серед знайомих речей.

Але десь глибоко всередині Лариса вже розуміла, що на це сподіватися марно.

Її очі знову наповнилися сльозами. Вона витерла їх долонею, сердито намагаючись не розплакатися.

— Я впораюся… якось впораюся, — прошепотіла вона, хоча сама собі в це не вірила.

І саме це лякало її найбільше.

Решту дня Лара пролежала на дивані, вкрита ковдрою, у дуже засмученому стані. Вона майже не рухалася, лише час від часу переверталася з боку на бік і дивилася у вікно. Їй не хотілося ні їсти, ні кудись іти, ні навіть думати, хоча думки вперто не давали їй спокою.

Вона знову й знову прокручувала в голові все, що сталося за останні дні, намагаючись знайти хоч якесь пояснення. Але відповідей не було. Залишалися лише запитання, від яких ставало ще важче.

— Я просто хочу додому…

І вперше за весь цей час дозволила собі заплакати.

Було приблизно четверта година вечора, коли Лара почула дзвінок у двері. Вона дуже злякалася, адже нікого не чекала. Та й кого вона могла чекати в цьому світі?

Лара тихенько підвелася з дивана і навшпиньки попрямувала до дверей. Вона навіть затамувала подих, ніби боялася, що той, хто стоїть за дверима, почує її.

Обережно глянула у вічко й побачила Лілю. Лара з полегшенням видихнула і відчинила двері.

— Що з тобою? — одразу насупилася Ліля.

— А що зі мною?

— Та якась ти… засмучена чи налякана.

— Ні, я просто дрімала, — швидко відповіла Лара.

— А-а, ну правильно, — засміялася Ліля. — Попереду ж довга ніч. Я до тебе у справі.

— Що сталося?

— Мені треба три стільці.

Не чекаючи відповіді, Ліля зайшла до квартири й одразу озирнулася.

— Ну, тобі ще тут порядок навести треба, — сказала вона, окинувши поглядом кімнату.

Лара тільки мовчки пішла за нею. Вона дивилася, як Ліля ходить по квартирі, і не знала, як сказати, що на вечері її не буде. Ліля запросила її, а тепер Лара навіть не знала, чи варто взагалі виходити з цієї квартири.

Їй було незручно відмовляти, але ще більше вона боялася, що будь-яка зайва розмова може видати її.

— А що ти будеш одягати на вечір?

— Лілю, я якраз хотіла тобі сказати, що не можу прийти…

— Що? — Ліля навіть не дала їй договорити.

— Я погано себе почуваю…

— Як прийдеш, то краще себе почуватимеш, — безапеляційно заявила Ліля, вже відчиняючи шафу. Вона почала перебирати одяг, дістаючи одну річ за іншою.

Лара лише присіла на диван і важко зітхнула. Вона вже зрозуміла, що відмовитися не вийде. Доведеться йти в гості до сусідів, хоч їй зовсім не хотілося залишати квартиру.

— А в тебе смак є, — раптом похвалила її Ліля, розглядаючи одяг. — Гарні речі.

— Дякую, — ледве прошепотіла Лара.

Ліля продовжила перебирати одяг, аж раптом зупинилася.

— А це що?.. Джинси?!

Чорт! Лара зовсім забула про джинси, у яких потрапила в цей світ.

— Де ти їх взяла? — з цікавістю запитала Ліля.

— Купила… в магазині, — невпевнено відповіла Лара.

Ліля голосно засміялася.

— Ну-ну, в магазині купила, — протягнула вона з недовірою. Потім ще раз подивилася на джинси. — Даси колись одягнути?

Лара на мить розгубилася, а потім кивнула.

— Забирай. Дарую.

— Ні, я так не можу, — Ліля одразу похитала головою й обережно поклала джинси назад у шафу.

Лара мовчки спостерігала за нею. Вона навіть не уявляла, наскільки дивною для цього часу могла виглядати звичайна для неї пара джинсів.

— Одягни цю сукню, — Ліля дістала з шафи сукню зеленого кольору.

Це була проста, але дуже гарна сукня того часу: довжиною трохи нижче колін, із приталеним верхом і трохи розкльошеною спідницею. Талію підкреслював тонкий пояс, а невеликий комірець і короткі рукави робили її ще милішою. Тканина була неяскравою, з дрібним візерунком, який майже не помічався здалеку.

— Дуже підійде до твоїх очей, — сказала Ліля, прикладаючи сукню до Лари.

— Ну, не знаю…

— Не вигадуй. Роби, як кажу, добре? — усміхнулася Ліля. — А тепер я візьму стільці.

— Так, звісно. Ходімо на кухню.

Лара допомогла занести стільці до квартири Лілі. Та ще щось сказала про вечір і швидко повернулася до своїх справ.

Коли Лара нарешті залишилася сама, вона зачинила за собою двері, важко вдихнула й на кілька секунд притулилася до них спиною. Їй здавалося, що голова зараз вибухне від усіх думок, які не давали спокою.

Цієї миті їй найбільше хотілося одного — просто прийняти душ і хоча б ненадовго перестати думати про те, що відбувається.