6 Розділ " Життя якого не мало бути"

— Як я могла знепритомніти? Це ж могло привести до важкої ситуації. А якби я потрапила до лікарні? Вони б подумали, що я божевільна, — проговорила сама до себе Лара й повільно йшла вздовж вулиці.

Вона не знала, що їй робити. Залишалося тільки одне — якось жити нормальним життям у цьому часі до того моменту, поки щось не зміниться. Але скільки це триватиме? День, тиждень чи, можливо, місяць? Від цих думок ставало ще страшніше.

Лара йшла далі, розглядаючи все навколо, і раптом помітила попереду багато людей. Хтось ішов із сумками, хтось ніс у руках пакети, а біля невеликих прилавків стояли продавці й щось пропонували покупцям.

— Невже базар? — здивовано подумала Лара.

Вона підійшла ближче й одразу зрозуміла, що це саме він. Невеликий базарчик, але людей тут було чимало. І тут Лара згадала про холодильник у своїй квартирі.

«Треба купити продукти. Те, що там є, надовго не вистачить».

Вона попрямувала до базару. З кожним кроком людей ставало все більше, звідусіль долинали голоси, хтось торгувався, хтось сміявся, а в повітрі змішувалися різні запахи — свіжих овочів, фруктів, домашньої ковбаси, молока та випічки.

Лара зупинилася біля палатки з овочами. Перед нею лежали помідори, огірки, картопля, морква та цибуля.

Це був невеликий базарчик із домашніми продуктами, які господарі виростили власними руками.

— Добрий день. Мені, будь ласка, кілограм картоплі, три морквини й кілограм цибулі, — попросила Лара.

Продавчиня кивнула, взяла картоплю й почала насипати її на вагу.

— Ще щось будете? — запитала вона, поправляючи хустинку на голові.

— Ні… дякую. Поки що цього вистачить, — невпевнено відповіла Лара.

Продавчиня швидко все зважила й назвала ціну:

— Сорок п'ять копійок.

Лара завмерла. Вона навіть не уявляла, багато це чи мало. У сучасних грошах вона приблизно розуміла ціни, а тут перед нею були зовсім інші гроші, і вона не знала, як правильно розрахуватися.

Вона дістала з кишені гроші, які знайшла у квартирі, й почала розглядати купюри.

— Дівчино, вам допомогти? — запитала продавчиня, помітивши її розгубленість.

— Так… будь ласка, — тихо відповіла Лара.

Вона простягнула продавчині один рубль, сподіваючись, що цього вистачить.

— Здача п'ятдесят п'ять копійок, — спокійно сказала продавчиня й поклала гроші перед нею.

Лара забрала решту й подумала:

«Ну все. Тепер хоча б знаю, скільки тут коштує картопля».

Потім вона попрямувала до м'яса. На базарі було людно й гамірно. З усіх боків долинали голоси продавців і покупців, хтось торгувався, хтось поспішав із важкими сумками. На прилавках лежали овочі, фрукти, домашня ковбаса, сало, банки з молоком і сметаною. У повітрі змішалися запахи свіжих овочів, м'яса, копченостей і чогось солодкого з сусіднього прилавка.

Біля одного з прилавків повненька жіночка років сорока продавала домашніх курей, качок та гусей.

— Скільки коштує курка? — несміливо запитала Лара.

Жінка глянула на неї й відповіла:

— Два п'ятдесят.

Лара на мить замовкла, подумки переводячи цю суму у свої сучасні гроші.

— А-а… добре, — невпевнено промовила вона.

— Бери, дівчино. Курочка свіжа, сьогодні забита. Домашня, не магазинна.

Жінка підняла курку й показала її Ларі.

— Добре… Давайте одну, — нарешті сказала Лара.

Лара подумала про те, як добре, що хтось залишив гроші в квартирі. Але хто? Якщо там ніхто не жив уже довгий час, то звідки взялися гроші, продукти й усе інше? Довкола було стільки таємниць, а відповідей не було жодної.

Вона взяла пакет із покупками й пішла далі між рядами. Навколо було людно, продавці щось пропонували, покупці торгувалися, а Лара намагалася роздивитися все, що тут продавали.

Раптом серед людей вона помітила велику жовту бочку. Біля неї стояв чоловік і наливав людям щось у склянки.

— Квас, — здогадалася Лара.

І тут вона зрозуміла, що після всіх цих переживань страшенно хоче пити. У горлі пересохло, а холодний квас зараз здавався найкращим напоєм у світі.

Лара підійшла ближче до жовтої бочки.

Лара замовила собі склянку квасу й, зробивши кілька ковтків, знову задумалася про те, що їй робити далі. Холодний напій трохи освіжив її, але думки від цього нікуди не зникли.

«А якщо я залишуся тут назавжди?»

Від цієї думки Ларі стало моторошно. Вона навіть не хотіла уявляти, що може більше ніколи не побачити свій час, своїх рідних, друзів, звичне життя. Тут не було її телефону, звичних магазинів, навіть звичайного способу зв'язатися з кимось.

А якщо вона справді не зможе повернутися? Тоді доведеться шукати роботу, якось облаштовуватися, заводити нові знайомства й починати життя заново. Але як почати нове життя, якщо ти навіть не знаєш, чому опинилася тут і як звідси вибратися?

Лара зробила ще один ковток квасу й важко видихнула.

«Ні, я обов'язково знайду спосіб повернутися».

Вона саме про це думала, коли раптом почула знайомий голос:

— Привіт, Ларисо! — обізвалася Ліля.

Лара здригнулася й повернула голову. До неї наближалася Ліля, тягнучи дві великі сумки з базару.

— Ой… привіт, — розгублено відповіла Лара.

— Бачу, ти теж за покупками ходила, — сказала Ліля, важко вдихнувши, і поставила сумки на землю.

— Так, трохи продуктів треба було купити.

— Ну що, обжилася вже? — усміхнулася Ліля.

— Ну… можна сказати й так. А де ж твій син? — раптом запитала вона.

— У бабусі залишила. Сьогодні стільки всього треба зробити, а він під ногами крутитиметься, — махнула рукою Ліля.

— Ясно. Давай я тобі допоможу з торбами.

— Та не треба, Ларо, сама донесу.

— Та давай вже! Я все одно додому йду.

— Ой, ну якщо тобі не важко…

— Не важко.

Ліля трохи помовчала, а потім простягнула їй одну з сумок.

— Ну добре, бери цю. Тільки обережно, там яйця.

— Добре, — усміхнулася Лара. — Не розіб'ю.

Вони разом попрямували додому, весело розмовляючи про погоду, місто, базар і ціни. Ліля розповідала, що літо цього року видалося теплим, що вже треба думати про осінь, а потім почала скаржитися на ціни.