5 Розділ "Незнайомець"

Настав ранок, проміння сонця пробивалося крізь шибу вікна й наче лоскотало Лару по обличчю. Дівчина потягнулася, солодко позіхнула й на кілька секунд навіть усміхнулася, не відкриваючи очей. А потім різко розплющила їх. 

— Ні… ні… ні! — майже прокричала Лара й підхопилася на дивані. 

Перед її очима висів великий настінний килим. На ньому був зображений ліс, високі ялинки, гори вдалині й кілька оленів, які стояли біля невеликого озера. Лара кілька секунд просто дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, де вона. А потім усе згадала... 

Лара повільно провела руками по обличчю й важко видихнула. 

— Господи… — прошепотіла вона. 

Вона ще раз подивилася на килим, ніби сподівалася, що він зникне, а разом із ним зникне й усе інше. Але килим нікуди не подівся. Лара озирнулася. Старі меблі, сервант, телевізор, незнайомі речі — усе залишалося на своїх місцях. Це не був сон. Вона справді залишилася в 1980 році.

 — Я не сплю… — тихо сказала Лара, ніби сама собі це підтверджувала. 

Вона ущипнула себе за руку. 

— Ай! 

Лара скривилася й потерла місце, де себе вщипнула. 

— Добре… значить, не сон.

 Вона сіла на край дивана й кілька хвилин просто дивилася перед собою. Учора вона ще сподівалася, що прокинеться і повернеться у своє звичне життя, а тепер мусила прийняти страшну думку: вона справді опинилася на сорок років у минулому й не мала жодного уявлення, як звідси вибратися.

Лара підвелася з дивана й повільно попрямувала до ванної кімнати. Плечі були опущені, а сама вона виглядала так, ніби щойно втратила останню надію повернутися додому. 

— Так… треба зібратися, — пробурмотіла вона сама до себе. — Вийду на свіже повітря, може, щось дізнаюся, нее можу ж я просто сидіти тут і чекати невідомо чого. 

Лара стала перед дзеркалом і кілька хвилин мовчки дивилася на себе. Обличчя було втомлене, волосся скуйовджене після сну, а в очах знову почали збиратися сльози. 

— Тільки не це… — прошепотіла вона. 

Лара швидко змахнула сльозу рукою й відкрила кран. Холодна вода трохи привела її до тями. Вона кілька разів умитися, витерла обличчя рушником і глибоко вдихнула. 

— Все. Досить себе жаліти. Треба щось робити.

 Вона повернулася до вітальні й знову відкрила шафу. Особливого вибору там не було. Сукні, хустки і одяг, який зовсім не відповідав її смаку.

 — Все не те… — невдоволено пробурмотіла вона, перебираючи речі. 

Після довгих пошуків Лара нарешті знайшла темну спідницю до колін і водолазку світлого кольору. Спідниця була проста, трохи розкльошена, а водолазка щільно облягала шию. — Ну хоча б це, — сказала вона, розглядаючи себе в дзеркалі. 

Макіяж Лара вирішила не робити. Їй було зовсім не до косметики, та й після вчорашнього дня вона не бачила сенсу витрачати на це час. Вона ще раз подивилася на себе, поправила волосся й підійшла до вхідних дверей. 

— Ну що… я готова, — сказала Лара й уже потягнулася до ручки, але раптом зупинилася. — Стоп. А як я залишу квартиру відчиненою? 

Вона розгублено подивилася на двері. Учора вона навіть не подумала про це. Лара вже хотіла повернутися назад, як раптом її погляд ковзнув праворуч. На маленькій поличці лежали ключі. Вона підійшла ближче й взяла їх до рук. 

— Якась чортова містика… — пробурмотіла Лара.

 Вона спробувала один ключ у замку, і найстрашніше було те, що ці ключі справді були від квартири.

Спустившись із третього поверху, Лара опинилася перед вхідними дверима, сміливо натиснула на ручку й вийшла. Сонце світило так яскраво, ніби ніколи не світило. Навкруги було зелено і, що найголовніше, набагато спокійніше, ніж у сучасному світі. В обличчя повіяв вітер і разом із собою приніс купу змішаних запахів: свіжої трави, смаженої їжі, бензину та ще чогось незнайомого. Лара з насолодою вдихнула це повітря. Вона почала поступово йти, трохи боячись, але кожен наступний крок давався їй усе легше й легше. На подвір'ї, в тіні, стояв столик, за яким сиділи чоловіки старшого віку й грали в доміно. Неподалік був дитячий майданчик, звідки лунав сміх дітей. І дітей було багато. І що найдивніше — ніхто не мав у руках телефону. Всі спілкувалися, сміялися, хтось просто сидів на лавці й розмовляв із сусідом. Лара була в шоці. Для неї було незвично, що хтось іде назустріч, посміхається тобі й дивиться в очі, а не втуплюється у свій телефон. Вона йшла далі й усе більше дивувалася цьому світу, який був для неї чужим, але водночас якимось незвичайно живим.

Лара йшла біля дороги, але там було зовсім мало автомобілів. Переважно їздили «Жигулі», «Запорожці», а дуже рідко можна було побачити «Волгу». Автомобілів взагалі було небагато, проїжджали автобуси, а люди поспішали у своїх справах. Хтось хотів встигнути на роботу, хтось, можливо, до лікаря, а хтось навіть до перукаря.

Як раптом Лара відчула, що їй стало недобре. Перед очима все почало пливти. Вона побачила неподалік порожню лавку й попрямувала до неї, але не встигла дійти — втратила свідомість.

Десь далеко вона почула голоси.

— Бідна дівчина…

— Дайте хтось води!

— Відійдіть, я лікар…

Лара відкрила очі від різкого запаху нашатирного спирту. Вона подивилася навкруги й побачила людей, які стояли поруч і уважно дивилися на неї.

— Що зі мною? — тихо прошепотіла вона.

— Не хвилюйтеся, ви просто знепритомніли. Дайте їй води, — сказав чоловічий голос поруч.

Лара повернула голову й побачила чоловіка. Він був трохи старший за неї, шатен із кумедними вусами.

— Дякую…

— Ви як, нормально себе почуваєте?

— Так, здається.

— Я лікар. Може, краще відвезти вас у лікарню? Там вас оглянуть.

— Ні, не треба, — категорично відповіла Лара, а потім через силу посміхнулася. — Мені вже добре. Я просто зранку нічого не їла.

— Нічого не їли? — здивувався чоловік. — Ну тоді зрозуміло, чому ноги не витримали. Але все одно треба трохи посидіти.

Лара кивнула.

— Давайте хоча б кілька хвилин посидимо. Я хочу переконатися, що вам справді краще.