4 Розділ "Прірва у сорок років"

Лара підійшла до дверей навпроти й несміливо натиснула на дзвінок. Звук цього дзвінка зовсім не був схожий на сучасний. Він виявився настільки гучним, що Лара мимоволі здригнулася.

 — Іду! — почула вона за дверима. 

Двері відчинилися, і перед Ларою стояла дівчина років двадцяти п'яти. Її русе волосся було накручене в хімічну завивку, яка була дуже популярною в ті часи. На ній був квітчастий халат і кумедний фартух, а з квартири одразу потягнуло запахом смаженої риби. Позаду дівчини стояв хлопчик років трьох і тримався за її халат. 

— Добрий день, — привіталася дівчина з усмішкою.

 — Добрий день… Я ваша нова сусідка, — швидко заговорила Лара. — Ви не могли б позичити трохи солі? 

— Та звичайно. А ви з сімнадцятої, так? 

Лара на мить розгубилася й повернула голову, щоб подивитися на номер квартири. Вона навіть не подумала про це, коли виходила. 

— Так, із сімнадцятої. А як ви здогадалися? 

— Та там же більше ніхто не живе. Вже пів року порожня стоїть. Раніше там бабуся жила, але вона померла. Кажуть, у неї нікого з рідних не залишилося. 

— А-а, зрозуміло, — кивнула Лара. — Я просто приїхала сюди навчатися. Мені сказали, що квартира вільна. 

— А, ну тоді все ясно. А як вас звати? 

— Лара. 

— Лара? — здивувалася дівчина. 

— Я щось такого імені не чула. 

— Лариса. Але я більше люблю, коли мене Ларою називають. 

— А-а, ну тоді Лара. Я Ліля, а це мій син Гришко. Вона усміхнулася й погладила хлопчика по голові.

 — Дуже приємно, Лілю. 

— Взаємно. Заходь, зараз дам тобі солі. 

— Та ні, я тільки на хвилинку… 

— Заходь уже, чого ти на порозі стоїш? Познайомимося нормально, — засміялася Ліля. — А то тепер сусідки, треба дружити. 

— Добре, дякую. 

Лара несміливо переступила поріг і зайшла до квартири. Вона одразу зупинилася. Квартира була дуже схожа на ту, у якій вона сама опинилася. Майже такі самі меблі, такий самий килим, сервант із посудом, навіть планування здавалося знайомим.

— Сідай, вип'ємо чаю, — заторохтіла Ліля, уже дістаючи чашки. 

— Та мені якось незручно… 

— Ой, та що там незручно? Сідай уже. Нарешті молода сусідка з'явилася, а то тут одні бабусі. 

— А що, інші сусіди зовсім не молоді? — засміялася Лара. 

— Ну… трохи вже не дуже, — усміхнулася Лілія, ставлячи чайник на плиту. 

— Та й поговорити особливо ні з ким. Вона сіла навпроти й одразу допитливо подивилася на Лару. — Ну, розповідай. Якими вітрами тебе аж сюди занесло? 

Лара на мить замислилася. Вона вирішила, що брехати не буде. Ну, майже не буде. Про сорок років різниці вона, звичайно, розповідати не збиралася.

 — Приїхала навчатися до медучилища, — нарешті відповіла вона. Це була правда. Просто на сорок років пізніше, ніж мало б бути. 

— Ой, яка ти молодець! — щиро зраділа Ліля. — Значить, лікаркою будеш? 

— Медсестрою , — усміхнулася Лара. 

— А де ти раніше жила?

 Лара на секунду замовкла, намагаючись придумати відповідь, яка була б достатньо правдоподібною.

 — Недалеко звідси, — сказала вона обережно. — Просто вирішила переїхати сюди через навчання. — А батьки тебе саму відпустили? 

— Так, — швидко відповіла Лара, а потім додала: — Вони не проти. 

Лілія кивнула, наливаючи чай у чашки. 

— Ну й добре. А ти не переживай, якщо щось буде потрібно — заходь. Ми тепер сусідки. Лара усміхнулася.

 — Дякую. Я запам'ятаю. 

Вона взяла чашку з гарячим чаєм і раптом подумала, що, можливо, цей дивний план був не таким уже й поганим. Принаймні тепер у неї з'явилася людина, яка могла розповісти їй набагато більше про цей будинок і про те, що відбувалося тут сорок років тому.

— А ти чим займаєшся? — запитала Лара, зробивши ковток чаю. 

— Я в декреті, — засміялася Ліля. — А до цього працювала в столовій, кухарем була.

 — О, зрозуміло. А я, якщо чесно, готувати зовсім не люблю. 

— Зате ти хочеш рятувати людям життя, — усміхнулася Ліля. — Мій чоловік на заводі працює, слюсарем. Каже, що після роботи тільки їсти хочеться, а я йому: «А хто тебе годувати буде?» — засміялася вона. 

Лара теж усміхнулася. 

— А в тебе хлопець є? — раптом поцікавилася Ліля. 

— Ні, немає, — відповіла Лара. «А якби й був, то точно не в цьому часі», — подумала вона про себе. — А скільки тобі років? 

— Двадцять. 

Ліля здивовано підняла брови. 

— Двадцять? Ну то вже час! 

— Для чого? — не зрозуміла Лара. 

— Як для чого? Заміж виходити, звісно! 

— А-а… — Лара ледь не розсміялася. — Встигну. 

— Ти що, хочеш залишитися старою дівою? — пошепки запитала Ліля, ніби говорила про щось дуже серйозне.

 — Та ні, просто поки що не поспішаю. 

Ліля похитала головою. 

— Навчання, робота, кар'єра. А коли ж про сім'ю думати? 

Лара усміхнулася, але нічого не відповіла. Вона добре розуміла, що для Лілі двадцять років — це вже вік, коли дівчина мала серйозно замислюватися про заміжжя, дітей і власний дім.

 У цьому часі від жінки часто очікували, що спочатку вона створить сім'ю, а вже потім думатиме про власні плани та розвиток. Навчання чи робота теж були важливими, але родина для багатьох стояла на першому місці. Для Лари ж усе це звучало зовсім інакше. У її час жінка могла спочатку здобути освіту, побудувати кар'єру, подорожувати, пожити для себе, а вже потім замислюватися про шлюб і дітей. І ніхто не мав права сказати, що у двадцять років вона «вже повинна». 

Лара подивилася на Лілю й подумала, що сорок років — це набагато більше, ніж просто різниця в датах. Це зовсім інший світ, інші правила і навіть інше уявлення про те, яким має бути життя жінки.

Час уже було повертатися до квартири №17. Лара подякувала Лілії за чай і сіль, ще раз попрощалася з нею й поспішно вийшла в коридор. Вона прикрила за собою двері й на кілька секунд завмерла, прислухаючись до звуків. Їй чомусь дуже не хотілося залишатися тут надовго. Ще кілька хвилин тому вона сиділа з Лілею за чаєм і майже забула, що перебуває в іншому часі, але тепер усе знову повернулося. 1980 рік. Сорок років тому. Квартира, яка чомусь була схожа на її власну. Речі її розміру,навіть косметика, яка могла належати їй. А тепер вона ще й знала, що до неї тут жила якась бабуся, яка померла і не мала родичів. «То чия це квартира насправді?» — подумала Лара. Вона швидко пішла до дверей №17, намагаючись не озиратися. Їй раптом стало страшно від думки, що хтось може вийти зі своєї квартири й почати ставити запитання, на які вона просто не матиме відповіді. Лара відчинила двері і зайшла всередину, вона швидко зачинила їх за собою й притулилася спиною до дверей. Тільки тепер вона дозволила собі видихнути.