ЕПІЛОГ. “Там, де почалося все спочатку”

Два місяці пролетіли швидше, ніж вони могли уявити.

Школа заспокоїлася, плітки згасли, Марта перестала підходити хоч на метр, а Сашків батько… просто прийняв факт, що син не збирається змінювати свої рішення. Та не втручався в його життя, адже в нього один син якого втратити означає перестати жити. Він зрозумів що син виріс і він може тільки давати поради, але впливати на його життя не може.
Життя поволі стало схожим на нормальність.

Але для них — усе тільки починалося.

Липневого ранку Маша стояла перед дверима Художньої академії. Її роботи були складені в охайну папочку. Руки тремтіли так, що вона ледь утримувала документи. Сашко стояв поруч. Сонце освітлювало його волосся золотом, і він здавався таким упевненим, що на секунду навіть Маші передалося трохи цього світла.

— Ти готова? — запитав він.

— Не знаю…

Він підняв її підборіддя двома пальцями.

— Ти народилася готовою.

Вона хотіла усміхнутись, але замість цього обняла його — раптово, міцно, вдячно.

— Дякую, що віриш у мене, навіть коли я… не завжди вірю.

— Тому що це моя робота, — сказав він жартома, але в очах блищала щирість. — Бути тим, хто підтримає, якщо в тебе раптом закінчиться сили.

Маша вдихнула глибоко, ще раз погладила пальцями лицеву сторони папки та увійшла до аудиторії. Коли двері зачинилися за нею.

Сашко прошепотів:

— У тебе все вийде.

Поки вона складала іспит, Сашко сидів під акацією біля входу, постійно дивився на годинник і крутив м’яч у руках — нервова звичка. Він ніколи не хвилювався так за власні змагання, як за цей момент. Бо тут ішлося не про перемогу, а про мрію. Про ту частину Машиного світу, яку він хотів захистити.

Коли нарешті двері відчинилися, всі прямували до виходу Маша вийшла з ними разом. Її очі були втомлені, але світилися.

— Як? — одразу запитав він.

Маша видихнула:

— Я… я зробила все, що могла.

Він підняв її на руки в повітря, закрутив, і лише потім зрозумів, що це зробили на очах у двадцяти абітурієнтів.

— Ой, вибач… — пробурмотів він, опустивши її на землю. Вона засміялася вперше за день.

— Все добре. Мені сподобалося.

Через тиждень вони знову були в парку.
На тій лавці.
Під тією вербою.

Маша притулилася до нього плечем, він обійняв її, ковзаючи пальцями по її долоні.

— Пам’ятаєш перший день? — запитав він.

— Як же забути, — всміхнулася вона. — Ти тоді був такий… пихатий.

— Я? — він удав обуреного. — Це ти на мене кинулася з тією своєю папкою!

— Бо ти вліз у мій простір!

— А ти влізла в моє серце, — сказав він тихо.

Маша підвела на нього очі. У ньому вже не було того колишнього хлопця, який жив в очікуваннях батька й популярності. Поруч із нею сидів юнак, який учився відчувати, довіряти, кохати.

— Хочу сказати тобі одну річ, — додав він серйозніше. — Я не знаю, що буде далі. Я не знаю, куди ми підемо після школи, чи буде важко, чи зможемо ми витримати…
Але я знаю точно:

Він переплів свої пальці з її пальцями й прошепотів:

— Якщо ти поруч — мені не страшно ніщо.

Маша не відповіла одразу. Вона просто поклала голову йому на плече, слухаючи удари його серця.

А потім сказала:

— Ми зможемо все. Бо ми пройшли найскладніше заради один одного.

Він тихо засміявся й поцілував її у скроню.

— Знаєш, — сказала Маша, — іноді я думаю, як дивно доля все влаштовує. Ми б могли ніколи не поговорити, ніколи не помітити один одного, пройти повз…

— Але не пройшли, — відповів він.

— Ні, — Маша посміхнулась. — Бо між нами була іскра. Завжди. Та поцілувала його.

Сашко підвів її під руку, і вони пішли повільною стежкою, уздовж якої шелестіло листя.
Їхні тіні злилися в одну на освітленій доріжці.

І там, де колись почалися сварки, непорозуміння, образи — тепер почалося щось зовсім інше.

Нове.
Чисте.
І щире.

Кохання.