РОЗДІЛ 8. “Справжнє кохання”

Ніч після того, як Сашко прийшов до Маші, була найтеплішою з усіх, що їм доводилося переживати.
Не тому, що стало простіше. А тому, що вперше вони не були самі. Маша й Сашко сиділи на дерев’яному ґанку під зоряним небом. Місяць світив блідо-срібним світлом, підкреслюючи контури їхніх обличь. Він тримав її руки у своїх — обережно, ніби боявся втратити тепло.

— Знаєш, — тихо сказав він, — я ніколи нікого не пускав так близько. Ні друзів. Ні дівчат. Ні навіть самого себе.

Маша всміхнулася з легкою сумом:
— Чому?

— Бо… завжди здавалося, що якщо хтось торкнеться того, що я приховую, то зрозуміє, що я не настільки крутий, як усі думають.

— Я давно це зрозуміла, — сказала вона тихо. — І мені… подобається справжній ти.

Сашко підвів на неї погляд, повний недовіри і вдячності.

— Ти дивна, — промовив він. — У хорошому сенсі.

— Я знаю, — всміхнулася Маша.

Він легко вдарив її плечем, вона вдарила у відповідь, і швидко це переросло в тихий сміх — без напруги, без страху. Сміх, у якому народжується довіра.

На наступний день вони прийшли до школи разом. Не тому, що хотіли привернути увагу. Навпаки — вони знали, що увага буде. Але вони хотіли показати: їх не зламати. Коли вони зайшли в коридор, тиша накрила все приміщення.

Кілька секунд — і почалося шепотіння:
— Вони реально разом?
— Ні, це щоб показати що він з двома крутить.
— Він же з Мартою тусить, нащо ця йому?
— Вона ж не займана, хто на неї гляне, він пограється й покине!

Сашко міцніше стиснув Машину руку.

— Не слухай їх, — прошепотів він.

— Я не слухаю, — відповіла вона, хоч її серце стукало дуже швидко. Марта стояла біля шафки, її обличчя було блідим, але очі — гострими й жорсткими. Вона підійшла до них повільно, холодно.

— Значить, ви офіційно вирішили зіпсувати репутацію одне одному?

Сашко зробив крок уперед:
— Ніхто нічого не псує. Ми разом. Марта зітхнула, наче їй було щиро шкода.

— Ти навіть не уявляєш, що робиш, — тихо сказала вона. — Ця дівчина зламає тобі життя.

— Марто, — перебив він, — моє життя — це мій вибір.

А потім він несподівано взяв Машу за руку ще міцніше. Так сильно, що навіть Марта втратила слова.

— Якщо я і зробив щось правильне останнім часом — то це вибрав Машу, — сказав він тихо, але твердо.

Марта мовчки повернулась і пішла. Вероніка — за нею. Коридор знову вибухнув шепотами, але Маша відчувала тільки тепло його долоні. І знала: це важливіше за все.

Проект, який вони робили для школи, перетворився на їхню маленьку фортецю. Вони сиділи в бібліотеці зошит до зошита, плечем до плеча. Маша працювала над ілюстраціями, олівці ковзали по паперу легко й упевнено. Сашко дивився, як вона малює, і не міг відвести погляду.

— Ти неймовірна, — сказав він.

— Та це просто малюнки…

— Для тебе — просто. А для когось — талант, до якого треба тягнутися.

Маша почервоніла.

Потім він додав:

— Я хочу, щоб ти вступила у свою академію.

Вона підняла голову, здивована:
— Чому тобі це так важливо?

Сашко вдихнув і відповів:

— Бо я хочу, щоб ти була там, де ти світитимеш. А не там, де хтось намагається зробити з тебе тінь. Маша ледь не розплакалась. Вона поклала свою руку на його.

— Ти так сильно в мене віриш?

— Я вірю в тебе більше, ніж у всіх інших разом узятих.

І вперше за довгий час Маша не відчула себе маленькою чи непомітною. Вона відчула себе… важливою.

Після занять вони пішли в парк. Та сама стежка. Та лавка. Та верба. Маша сіла, опустивши ноги на листя, а Сашко став перед нею, схрестивши руки на грудях, але в очах — ніжність.

— Може, я виглядаю дурнем, — почав він, — але я хочу бути з тобою, навіть якщо весь світ буде проти.

— Сашку…

— Ні, дай договорю.
Я ніколи не знав, як це — коли тебе цінують не через статус, не через прізвище, не через те, що ти можеш дати. А просто… за те, хто ти є.

Маша відчула, як щось стискається в груди.

Він продовжив:

— Ти — перша, кому я можу довіритися. Перша, з ким я можу бути слабким. Перша, з ким… Він замовк. Зітхнув. І додав дуже тихо: — …кого я по-справжньому люблю.

Маша завмерла. Всі думки зникли. У світі залишилось тільки одне слово: люблю. Вона встала з лавки й підійшла ближче. Дуже близько.

— Я теж, — прошепотіла вона. — Я боялась сказати, але… я теж.

Їхні лоби торкнулися. Пальці переплелися. І в цей момент все стало на свої місця.

Світ був проти них.
Школа — проти.
Батько — проти.
Плітки — проти.

Але їхні серця — разом.

Вітер ніжно торкнувся Машиного волосся. Вона підняла погляд — і зустріла його очі. Глибокі. Теплі. Щирі. Він повільно опустив долоню на її щоку.

— Якщо я зроблю це зараз… — прошепотів він, — то вже не зможу повернутись назад.

— І не треба, — відповіла Маша.

Сашко всміхнувся — дуже ніжно, і нахилився.

Їхній перший поцілунок був тихим, несміливим, ніжним .Але водночас — потужним. Як подих нового світу. Це був момент, у якому не було страху, не було болю, не було чужих голосів. Тільки вони.
І їхнє справжнє кохання.

Після поцілунку вони довго сиділи біля водойми. Сашко поклав Машину голову на плече. Маша малювала пальцем кола на його руці.

— Як думаєш… — тихо почав він. — Ми впораємося?

— Так, — відповіла вона впевнено. — Бо ми тепер разом.

— Разом, — повторив він тихо, ніби закарбовував це слово в пам’яті.

І саме тоді вони обоє зрозуміли:

Це вже не іскра.
Не випадковість.
Не гра долі.

Це — кохання.

Справжнє.

Нерозривне.
Те, що зробить їх дорослішими, сильнішими й щасливішими.