Розділ 5. “Ревнощі та перші зізнання”

Після того вечора біля ставка світ для Маші змінився. Вона не знала, як саме назвати те, що між ними народилося. Це не було коханням — надто рано. Але це вже давно не була відрада. І навіть не симпатія. Це було щось м’яке, тепле, ще невпевнене, але дуже реальне. І саме тому — дуже лякаюче. Але реальність завжди приходить тоді, коли найменше готовий.

Наступного дня Маша йшла до школи з надією й тривогою одночасно. Вона не знала, чи підійде Сашко. Чи усміхнеться. Чи хоча б гляне. Або, можливо, зробить вигляд, що нічого не було. Її серце тремтіло. Коли вона зайшла в клас, він уже сидів на своєму місці, і дивився у вікно, не на неї. Не взагалі на когось, наче знову одягнув броню. Маша сіла тихо, так, ніби боялася злякати щось невидиме.
Кілька хвилин вони сиділи поруч, не промовивши жодного слова. Та зрештою він зітхнув і повернув голову.

— Привіт, — тихо сказав він.

— Привіт, — відповіла Маша.

Між ними стриміло невидиме питання: «То… що тепер?»

У цей момент у клас увійшла Марта — вбрана, як завжди, бездоганно. Вона пройшла повз Машу, ледь ковзнувши по ній поглядом, а до Сашка підійшла дуже близько, ніби між ними не було абсолютно нічого незручного.

— Привіт, Сашку, — сказала вона ласкавим голосом. — Я думала, ти зайдеш сьогодні вранці. Ми ж домовлялися обговорити вечірку. Маша відчула, як щось холодне прокотилось усередині.

Вечірку? Домовлялися?

Сашко відвів погляд і сказав без ентузіазму:

— Я забув.

— Забув? — Марта всміхнулася, але в її очах мигнула злоба. — Ну звісно… ти ж був зайнятий. Дуже зайнятий.

Її погляд гостро ковзнув у бік Маші. І Маша зрозуміла, що Марта все бачила. І що вона не збирається здаватися.

Сашко насупився:
— Марто, давай пізніше, окей?

Та вона зробила те, чого Маша не очікувала. Вона поклала руку Сашкові на плече — занадто знайомо, занадто впевнено — і нахилилася до нього, прошепотівши щось на вухо. Сашко сіпнувся й відсторонився. Але цього вже було достатньо. Маша опустила погляд у підручник. Серце боліло так, ніби його раптово стиснули.

На перерві Сашко наздогнав Машу в коридорі.

— Чекай, — він легко торкнувся її руки. — Можемо поговорити?

— Звісно, — сказала вона тихо.

Вони вийшли у тихий коридор біля спортзалу, де майже нікого не було.

Сашко виглядав нервовим.

— Що вона хотіла? — Маша випередила його. Їй не вдалося приховати легке тремтіння у голосі.

— Нічого важливого, — відмахнувся він. — Марта така… це Марта.

— Ви часто так… — вона вагалася, — …спілкуєтесь?

— Якщо чесно… ні. Це більше вона так думає. Я з нею не… ну…

Він заплутався.

Маша почервоніла:
— Можеш не пояснювати. Це не моя справа.

— Твоя, — сказав він тихо.

Маша здригнулася:
— Чому моя?

Сашко вдихнув. Довго. Наче збирався зробити стрибок у невідоме.

— Бо мені… важливо, що ти думаєш.

Маша підняла на нього погляд. Він стояв близько. Дуже близько. Його голос був тихим, але щирим.

— І мені не все одно, що вона говорить, — додав він. — Особливо якщо це зачіпає тебе. Маша не очікувала такого. Її серце боляче стиснулося — але вже не від ревнощів. Від того, наскільки важливими стали ці слова.

Вона зважилася:
— Тобі… не все одно?

— Ні, — відповів він відразу. — Не все одно.

Вони мовчали кілька секунд — тихих, напружених, солодких. І саме тоді хтось різко відчинив двері спортзалу — і вони відскочили одне від одного.

Після уроків Маша вирушила додому, як завжди. Вона вже йшла алеєю між школою й парком, коли почула за спиною:

— Маша! Привіт!

Вона обернулася й побачила Павла з паралельного класу. Високий, усміхнений, трохи незграбний хлопець, який колись допомагав їй на олімпіаді з історії.

— Привіт, — сказала вона.

— Ти додому? — він кивнув. — Можна з тобою пройтись?

Маша кивнула. Їй було ніяково, але Павло завжди був добрим.

— Чув, ви з Руденком проект робите, — сказав він. — Ти молодець, що не боїшся з ним працювати. Він… складний.

— Він не такий, як здається, — тихо сказала Маша.

— Можливо, — усміхнувся Павло. — Але ти все одно крута. Я завжди це казав. Маша почервоніла.

У цей момент позаду почувся знайомий голос:

— О! Подивіться-но. Новенький кавалер?

Маша обернулася. Сашко стояв неподалік, руки схрещені на грудях, погляд — темний, непривітний. Ревнивий.

Павло всміхнувся ширше:
— Та ми просто йдемо додому. Розслабся.

— А тебе ніхто не кликав, — холодно відповів Сашко.

— Сашку! — Маша ступила до нього. — Павло просто…

— Я бачив, — перебив він. — Все бачив.

Його голос зривався. Його очі палали. Але це не була злість. Це було щось інше. Щось, що Маша впізнала відразу, бо сама відчувала те саме. Сашко ревнує.

Він вдихнув глибше:

— Маша, можна тебе на хвилину?

Павло підняв руки:
— Та я пішов. Удачі вам.

Він пішов швидко, з легкою посмішкою. Маша дивилась на Сашка.

— Ти чому так? — запитала вона тихо.

— Бо… — він стиснув кулаки, ніби боровся з собою. — Бо коли я бачу тебе з кимось іншим… це вбиває мене. Добре?

Він виговорив це різко, майже сердито, але в його голосі було більше болю, ніж гніву. Маша затамувала подих. Сашко ступив ближче.

— І я не знаю, що з цим робити, — сказав він пошепки. — Бо ти… ти мені…

Він затнувся.

А вона підказала:
— Подобаюся?

Сашко підняв погляд. Його очі були темні, глибокі, чесні.

— Дуже, — прошепотів він. — Більше, ніж я думав. І більше, ніж мені дозволено.

У Маші підкосилися ноги.

Вітер хмикнув між деревами. Осіннє листя кружляло навколо них. А вони стояли дуже близько — занадто близько, щоб це було випадково. І достатньо близько, щоб межу вже переступлено.