РОЗДІЛ 4. “Від ненависті до нерозуміння”

Наступні кілька днів змінили темп — непомітно, але відчутно.
Сашко і Маша вже не виглядали, як двоє людей, яких силою змусили працювати разом.
Скоріше — як двоє, що намагаються зрозуміти, хто вони один для одного.

Але саме тоді, коли щось починає налагоджуватись… завжди з’являється те, що відштовхує.

І це стали плітки, які не сплять.

У школі новини розлітаються швидше, ніж вітер.

Тому не минуло й трьох днів, як у коридорах почали шепотіти:

— Левченко з Руденком разом роблять проект…
— Він на неї дивиться так, наче…
— Та ні! Це якийсь прикол! Він же з Мартою тусить, нащо йому та Маша?

Маша чула все це.
І кожна така фраза боліла.

Добре бути непомітною, поки про тебе не починають говорити.

Вона стояла біля шафки, коли до неї підійшла Марта — дівчина, яку вважали “королевою школи”. Зі своїм завжди ідеальним манікюром, ідеальними локонами, ідеальною посмішкою, що могла різати.

— Привіт, Машенько, — ласкаво промовила Марта, кладучи руку на дверцята шафки так, щоб Маша не могла її закрити. — Хотіла поговорити.

Маша насторожилася:
— Про що?

— Про Сашка, звісно, — Марта переклала вагу на одну ногу, граючи браслетом на зап’ясті. — Чула, ви тепер проводите багато часу разом.

— Ми робимо проект з літератури, — спокійно сказала Маша.

— Ага. Проект, — Марта прицмокнула язиком.

У її очах було те, що Маша одразу впізнала:
не ненависть. Ні. Гірше.
Зневага.

— Послухай, — сказала Марта, нахилившись ближче, — не ображайся, але… ти йому не рівня.
Він просто… — вона махнула рукою, — …милосердний. Дружній, знаєш. Він такий зі всіма “маленькими”.

— Маленькими? — Маша стиснула губи.

— Не сприймай як образу, — Марта усміхнулася все тією ж ідеальною посмішкою. — Просто, Маша… він ніколи не буде з такою дівчиною як ти.

Останні слова були вимовлені тихо, але різко, мов лезо.

Маша відчула, як щось стисло всередині.
Їй хотілося відповісти.
Сказати, що Марта взагалі нічого не знає.
Що Сашко — не той, кого вона уявляє.

Але Маша промовчала.

А Марта задоволено випросталась:
— Раджу просто не плутати роботу з… мріями. Добре?

І пішла, лишивши після себе запах дорогих парфумів і відчуття, ніби по серцю пройшлися підборами.

Маша не хотіла тримати дистанцію.

Того ж дня після уроків Маша й Сашко знову зустрілися в бібліотеці.

Але все було інакше.

Сашко прийшов пізніше звичайного.
На кілька хвилин, але для Маші це здалося, ніби він запізнився на годину.

— Привіт, — кинув він, сідаючи поруч.

Він виглядав втомленим, а в його рухах з’явилась якась різкість.

— Ти нормально? — запитала Маша.

— Нормально, — буркнув він, не піднімаючи очей.

Вона відчула, як між ними відгородилась стіна.
Тонка, невидима, але міцна.

— Хочеш поговорити? — обережно запитала вона.

— Не хочу, — різко відповів він.

Маша опустила погляд у свої записи.

Він ніколи не був лагідним. Але сьогодні у його тоні було щось інше — щось, чого вона не чула раніше. Холод?
Чи…
Страх?

Вона ризикнула:
— Якщо це через мене…

— Не через тебе, — перебив він. — Просто… просто день такий.

Але Маша відчувала, що причина є.
І що вона — не зовсім стороння.

Вони працювали мовчки.

І якщо раніше тиша між ними була м’якою, теплою, то сьогодні вона була гострою, як лід.

Маша намагалася зосередитися на тексті, але постійно ловила себе на думці:
Що сталося? Чому він знову закрився?

Коли вони закінчили роботу, Маша обережно сказала:

— Тоді… завтра?

— Побачимо, — відповів Сашко, не дивлячись на неї.

Він пішов швидко, наче тікаючи.

Маша сиділа за столом ще кілька довгих хвилин, стискаючи ручку в пальцях.

І думала:
Марта сказала щось йому?
Чи, може, він почув плітки?
Або… він просто зрозумів, що я йому не підходжу, як вона й сказала?

Ці думки боліли.

Несправедливо боліли.

Наступного дня все стало ще гірше.

На першій перерві Маша побачила, як Сашко стоїть зі своїми друзями. Вона тихенько пройшла повз, сподіваючись хоча б на маленький погляд, але він не глянув, навіть не повернув голову.Наче її там не було.

Вона відчула у грудях нестерпний біль, який міг вирватися на зовні.

А через кілька хвилин почула, як один із його друзів сказав, сміючись:

— То ти реально робиш проект із Левченко? Ти жартуєш? Це ж та, що вічно в своєму світі, з нею ж ніхто не дружить.

І сміх. Гучний. Різкий.

Сашко нічого не відповів. Просто мовчав і дивився собі під ноги. Це мовчання боліло сильніше, ніж будь-який жарт.

Маша стояла за рогом і чула все. І в той момент їй захотілося втекти. Втекти зі школи. Від людей.
Від цих слів. Від цього тупого, тупого болю.

На у році літератури, коли вчителька оголосила про дедлайн проекту, Сашко лише коротко кивнув — не глянувши в бік Маші.

Після уроків вона набралася сміливості та підійшла.

— Можемо попрацювати сьогодні?

Він підняв на неї погляд — короткий, різкий, ніби він змушував себе бути нейтральним.

— Не сьогодні. Є справи.

— Які? — тихо запитала вона, і сама ж відчула, як голос затремтів.

— Особисті, — він різко підняв рюкзак. — Не чіпай.

Це було надто.
Занадто боляче.
Занадто несподівано.

— Ти… ти злишся на мене? — прошепотіла Маша.

— Ні! — він зірвався. — Просто… не треба все ускладнювати, добре?

І пішов.

Не сказавши «побачимось».
Не озирнувшись.

Маша стояла в порожньому класі й відчувала, як у неї трусяться руки від болю, не справедливості, вона нічого не зробила щоб з нею так говорити.