РОЗДІЛ 3. “Тріщина в його броні”

Наступного дня зранку в школі панував звичний шум: хтось бігав у спортивній формі, хтось сварився через контрольну, хтось сміявся над мемами на перерві.

Маша, як завжди, прийшла трохи раніше. Вона любила ці хвилини: коли будівля ще напівпорожня, коли можна сісти за свою парту, розкласти речі й налаштуватися на день, перш ніж усі поспішають хвилею хаосу.

Вона дістала блокнот — й згадала як приємно пройшла зустріч в бібліотеці з Сашком. Її серце легенько стислось. Вона боялася, що він міг щось загубити або зіпсувати. Але водночас — вчора у ньому щось змінилося. Хоча… це могло бути тільки на одинці, щоб я розтанула та зробила все замість нього. Та все ж вона сумнівалася…

Це могло бути лише її уявою.

Маша занурилася у читання, коли відчула, що хтось стоїть поруч.

Підняла погляд — і мало не підстрибнула.

Сашко.

Він виглядав інакше, ніж учора. Ніби недоспав. Під очима — легкі тіні, волосся трохи скуйовджене, а на плечі рюкзак сидів перекошено, ніби він кидав його на ходу, не думаючи.

— Тримай, — він поклав на парту її чернетки.

Але не просто поклав — акуратно, вирівнявши краї.

Сашко Руденко і акуратно?
Це вже звучало, як фантастика.

— Ти… — почала Маша, перегортаючи сторінки, — …ти це все прочитав?

— Ага, — знизав плечима хлопець. — І навіть щось дописав. Можеш подивитись.

Маша перегорнула наступну сторінку… й справді побачила його почерк — неохайний, трошки нахилений, але читаємий. Він додав кілька власних тез. Непоганих.

— Це… вийшло добре, — вимовила вона, трохи розгублено.

Сашко ледь посміхнувся:
— То я не повний ідіот, знаєш?

— Я ніколи так не казала.

— Але думала, — підморгнув він.

Маша хотіла щось заперечити, але замість цього вловила на його обличчі щось дивне — тінь.

Ніби він усміхався… тільки наполовину.
Ніби за його очима щось лежало важке.

На першому уроці Сашко поводився не так, як зазвичай. Учитель кілька разів робив йому зауваження — не за розмови, як це було б типово, а за те, що він… не слухав. Він дивився кудись у парту, постійно крутив ручку в пальцях, злегка постукував ногою. Ніби подумки вирішував якісь проблеми.

Маші це не подобалось.
Вона відчувала: щось сталося.

Але яке вона мала право питати?

На великій перерві Маша вийшла в коридор по воду з автомата. На зворотному шляху почула знайомий голос — різкий, напружений.

— Я сказав, мене це не цікавить! — Сашко говорив по телефону, спиною обпертий об шафку. — Ні! Я сказав — ні! Ти чуєш мене взагалі?!

Пауза. Довга.

— Я не дитина. Я не збираюся йти на ті дурні курси. Я ненавиджу це, тато.

Маша завмерла. Вона розуміла, що негарно слухати. Але слова були надто гучними, щоб їх проігнорувати.

— Не треба робити вигляд, що тобі є діло! — голос хлопця став глухим, приглушеним. — Ти взагалі коли востаннє був удома, га?

Ще пауза. А потім він просто вишипив:
— Та роби що хочеш.

І вимкнув телефон.

Він стояв мовчки.
Стиснуті кулаки.
Швидке дихання.
Погляд у підлогу.

Маша тихенько зробила крок назад, щоб піти, але він помітив її першою.

— Чого дивишся? — кинув він різко, різкіше, ніж хотів.

— Я… я не слухала спеціально, просто… — вона знітилась, але голос залишився м’яким. — Ти виглядаєш не дуже… добре.

— Нормально я виглядаю! — огризнувся він.

І тут же відвернувся — неначе пожалкував про тон.

Маша повільно кивнула:
— Якщо тобі щось потрібно… якщо хочеш поговорити…

— Я не хочу, — перебив він. — Особливо з тобою.

Ці слова різонули боляче.
Але Маша лише опустила погляд.

— Гаразд… — тихо сказала вона.

Вона вже хотіла піти, але тоді він додав — майже шепотом, так, що вона ледве почула:

— Вибач.

Вона обернулась.
Він стояв, ковтаючи невидиму образу, злість, напругу.

І в цьому «вибач» було щось чесне.
Дуже чесне.

Останнім уроком того дня була фізика. Маша сиділа в другому ряду, Сашко — позаду. І весь урок вона відчувала на собі його погляд.

Не докучливий.
Не сприймаючий.
А швидше… розгублений.

Коли вчителька дала класу групове завдання, Сашко нахилився вперед і постукав по її парті.

— Левченко?

— А?

— Можна… ну… після уроків знову разом попрацювати над проектом?

Маша здивовано кліпнула:
— Звісно. Ми ж команда.

Він тихо хмикнув:
— Команда… ну таке.

— Страшне слово? — усміхнулася вона.

— Ні. Просто… — він шукав слово, нервово поглядуючи вбік. — Просто непривично.

Після уроків вони пішли до бібліотеки вже разом. Дорогою не говорили — тиша між ними була дивна, але не важка. Наче вони обидва не знали, що сказати після того випадку з телефоном.

У бібліотеці Маша сіла за стіл, розклала папери. Сашко опустився навпроти, сперся ліктями на стіл. Його очі були втомленими — але не порожніми.

— Послухай… — він почав, не зводячи погляду з листа. — Про те, що ти чула…

— Я нікому не скажу, — перебила його Маша.

Він нарешті підняв очі на неї.
Вони світлися подякою. Тихою, майже непомітною.

— Дякую, — сказав він.

— Якби ти хотів… розповісти…

— Не хочу, — він відразу відвів погляд. — Але… — він глибоко вдихнув, ніби збирався на стрибок, — …я не на тебе злився. Там… просто…

Він замовк, стискаючи пальцями ручку так, що вона ледве не тріснула.

Маша не тиснула.
Вона просто сиділа, спокійно й терпляче.

І це мовчання він чомусь витримував легше, ніж будь-які слова.

— Батько весь час хоче, щоб я… — він зітхнув, — …був кимось, ким я не є.
Футбол ще окей. Але він хоче, щоб я пішов у бізнес-школу. На курси. На зустрічі. Щоб я був… його копією.

Маша перевела погляд на його руки — вони тремтіли.