РОЗДІЛ 2. “Разом — хоч і не хочеться”

Бібліотека того дня була майже порожня. Лише старенький бібліотекар у в’язаному светрі тихо перегортав сторінки газети, та кілька одинадцяти класників шепотілися біля комп’ютерів.

Маша й Сашко сиділи за крайнім столом — так далеко, що їхні слова губилися у тиші книжкових стелажів. Але напруга між ними була такою густою, що, здавалося, її можна було різати ножем.

Маша розклала перед собою план проекту:
— Отже. Нам треба зробити аналіз твору, підготувати презентацію і коротке есе від пари. Я можу взяти аналіз і частину презентації. Ти… — вона подивилася на нього поверх окулярів, — …можеш робити висновки й оформлення.

Сашко підпер щоку:
— Легкотня.

— Це не легкотня. Там багато…

— Марія, — перебив він її, вимовляючи її ім’я так, ніби воно було рідкісною розою, ніжною та привабливою, але з шипами — я зможу.

Він легко всміхнувся, але її це чомусь це не заспокоїло. Навпаки — дратувало ще більше.

— Гаразд, — відповіла Маша й перевела погляд у свої записи.

Але зосередитись не могла ніяк.

Сашко сидів навпроти, роблячи вигляд, що читає текст, але насправді він поглядав то на неї, то на вікно, то знову на телефон. Він був… неспокійний. Наче лев, замкнений у маленькій клітці.

— А чому тобі так важливо мати відмінні оцінки? — раптом запитав він.

Маша навіть не відразу зрозуміла, що питання адресоване їй.

— Бо я хочу вступити до художньої академії, — відповіла вона. — Для цього потрібен бал. І портфоліо.

— Художниця? — він підняв брову. — Не очікував.

— А ти що очікував? — не стрималася вона.

— Не знаю… ти просто здаєшся… такою… — він зам’явся, намагаючись знайти слово. — Тихою.

— Тиха — не означає бездарна, — спокійно сказала Маша.

— Я не це мав на увазі, — сухо кинув він і відвів погляд.

Незвично.

Наче він не звик, що його слова можуть когось поранити. Або що йому взагалі треба пояснюватись.

П’ятнадцять хвилин вони працювали мовчки. Лише шелест сторінок, клацання ручки, глухий стукіт каблуків бібліотекаря, який пересував книжки.

І от раптом…

— Ти реально це все читаєш? — Сашко здивовано глянув на її блокнот, де було майже дві сторінки дрібного письма.

— А як же інакше?

— Ну не знаю… Як усі? Трошки списав, за дещо заплатив, до кучі зліпив та й готово…

— Я не списую, а тим більше не купую — Маша відкинула пасмо волосся за вухо, — бо не бачу сенсу обманювати себе.

Він посміхнувся уголос, але не насмішкувато — уперше за час знайомства щиро:
— Ти дивна.

— Це комплімент?

— Залежить, — він нахилив голову. — Ти приймаєш дивність як щось хороше?

Маша здивовано кліпнула. Від нього вона чекала чого завгодно — знущання, висміювання, самовпевненості. Але не такого тонкого запитання.

— Думаю, так, — після паузи сказала вона.

— Тоді це комплімент.

Їхня робота тривала довше, ніж планувалося. Виявилося, що Сашко — зовсім не безнадійний. Він не любив читати, але мав хорошу пам’ять. Він міг швидко схоплювати ідею твору й робити несподівано доречні висновки.

— Почекай, — він зупинив Машу, торкаючи пальцем її чернетку. — Ти пишеш, що головний герой не здатен боротись. Але ж він бореться. Просто не так, як інші.

Маша нахмурилася:
— Що ти маєш на увазі?

— Він бореться мовчки. Він тягне все на собі, навіть якщо ніхто не бачить. Це теж боротьба. Просто не для показухи.

Маша завмерла.

Він говорив про персонажа… але було щось у його голосі. Щось особисте.

Їй на мить захотілося запитати:
А тобі теж інколи треба боротися так, щоб ніхто не бачив?

Але вона не наважилась.

Коли вони закінчили роботу, за вікном вже сутеніло.

Маша почала збирати речі у рюкзак.

— Я візьму частину твоїх нотаток додому, — раптом сказав Сашко.

— Навіщо?

— Бо… — він знизав плечима, — …я хочу зробити свою частину нормально.

— Ти серйозно? — недовіра в її голосі була майже смішною.

— Серйозно, — повторив він, дивлячись їй прямо в очі.

І в цю мить Маша відчула щось дивне:
наче лід у ній трохи розтопився. І наче вперше за сьогодні перед нею був не той задирака Сашко, а хлопець з яким приємно розмовляти, та можливо дружити.

Але рівно за секунду все повернулось назад.

— А ти не загубиш? — запитала вона, намагаючись звучати нейтрально.

— Я не до всього ставлюсь байдуже, — зітхнув він, — хоча інколи здається, що люди думають інакше.

І він уперше за вечір уникнув її погляду.

Вони вийшли з бібліотеки разом.

Коридор був пустий. Лише лампи над головою тихо дзижчали.

— То ми побачимось завтра після уроків? — запитав він.

— Ага.

— Добре.

Вони йшли поруч, але на відстані. І ця відстань була дивною — не холодною, але й не близькою. Напруженою.

Коли Маша підійшла до дверей школи, вона зупинилась.

— Дякую, — тихо сказала вона. — За сьогодні.

Сашко здивувався:
— За що?

— За те, що… спробував.

Він хотів щось відповісти, але в цей момент його телефону пролунав дзвінок. На екрані миготіло: “Тато”.

Обличчя Сашка різко змінилося: усмішка зникла, постава напружилась.

— Мені треба йти, — кинув він коротко.

І, не дочекавшись її відповіді, рвонув у бік шкільного двору, відповідаючи коротко й різко, ніби кожне слово на тому кінці дроту приносило дискомфорт.

Маша дивилася йому вслід, й підморгнула.

І вперше задумалась:
Може, він не такий простий, як здається?

Це запитання вона ще не раз поставить собі.

І саме воно стане першою тріщиною в його броні.