Розділ 1. “Перша іскра — відраза”

РОЗДІЛ 1. “Перша іскра — відраза”

Шкільний коридор гудів, як вулик. Десятки голосів, сміх, тупіт кросівок, дзенькіт металевих шафок. А десь посеред цього хаосу тихо й непомітно йшла Маша Левченко — обережним кроком, з підручниками, пригорнутими до грудей, наче щитом.

Вона звикла до тіні. До того, що її не помічають. До того, що її зусилля здаються надто серйозними для однокласників, які давно втратили інтерес до чогось «не для оцінок».

Марія мріяла про тишу. Про художню студію, запах фарби й простір, де вона могла б розчинитися у палітрі кольорів, а не серед людського шуму.

Та тиша сьогодні була недосяжною.

— Обережно! — вигук позаду пролунав надто пізно.

У наступну секунду на Машу наштовхнувся хтось сильний. Вона здригнулася, книги вислизнули з рук і розсипалися під ноги.

— Ти що, не бачиш, куди йдеш? — буркнув знайомий голос.

Маша підняла погляд. Перед нею стояв Сашко Руденко — лідер шкільної футбольної команди, постійний герой чужих історій, хлопець, який міг завалити тест із історії, але завжди складав враження, наче він володар світу.

Він дивився на неї зверху вниз, склавши руки на грудях, і виглядав так, ніби саме вона штовхнула його, а не навпаки.

— Це ти врізався в мене, — тихо, але твердо сказала Маша.

— Серйозно? — Сашко скептично зігнув брову. — Може, треба менше літати в своїх мріях?

Декілька його друзів позаду посміхались. Маша відчула, як щоки спалахнули.

Не вперше. І не востаннє, як вона підозрювала.

Її руки нервово затремтіли, коли вона нахилилась, щоб зібрати підручники. І ось тут уся ситуація досягла кульмінації: хтось із компанії Сашка мимохідь зачепив ногою один із її зошитів, розмазавши по ньому бруд зі взуття.

Маша стиснула пальці.

— Дякую, — прошепотіла крізь зуби, підіймаючи зошит.

Сашко хмикнув:
— Завжди радий допомогти.

Та навіть у його голосі звучала іронія, яка боліла сильніше, ніж грязюка на зошиті.

У класі Маша сіла на своє місце біля вікна. Там був її маленький світ: світанки, що пробивались між гілок тополі, і зошити, в яких вона малювала все, що не могла сказати.

Щойно вона відкрила обкладинку, як на парту впала тінь.

— Левченко, ти зі мною на проекті, — повідомив Сашко, спираючись на її парту, наче це його територія.

Вчителька підійшла слідом і поклала на парту аркуш.

— Парні проекти з літератури. Я сама розподілила пари, щоб ви навчилися чомусь новому для себе, а також дружнього спілкуваню один з одним, адже я замітила що ви не дружній колектив, а для дорослого життя це необхідність навчитись комунікувати. Марія і Олександр працюватимуть разом.

Машу немов облили холодною водою.

— Але… — вона підняла очі на вчительку. — Можна з кимось іншим? Ми… ми дуже різні.

Вчителька ледь усміхнулася:
— У цьому і сенс. Література — про діалог. Різність тільки допоможе.

Сашко в цей час виглядав так, ніби йому подарували додатковий урок у неділю.

— Чудово, — буркнув він. — Буде весело.

— Це не має бути "весело", — зірвалось у Марії.

— Та невже? — він насмішкувато схилив голову. — Переживаєш, що не дотягну до твого рівня? Або що я зіпсую ідеальну п’ятірку відмінниці?

Вона зціпила зуби:
— Я переживаю, що ти взагалі нічого не будеш робити.

— Я щось зроблю. Навіть дві речі: поставлю підпис і подякую.

Вона відчула, як усередині щось різко кипить. Вперше за довгий час. Бо ця несправедливість, ця зверхність — вона мала межу.

— Ні, — сказала Маша рівно. — Не буде так, як ти вирішив.

Сашко навіть підняв брову — він не звик, що хтось із «тихих» раптом виявляє характер.

— Подивимось, — кинув він.

Після уроків вони зустрілися в бібліотеці — учителька зобов’язала всіх почати роботу над проектами саме там.

Маша прийшла першою, розклала нотатки, підготувала план. Її серце калатало — не від страху, а від роздратування. Вона ненавиділа конфлікти. Але ще більше — несправедливість, та зверхнього Сашка.

Сашко з’явився через десять хвилин, демонстративно повільно, наче хотів підкреслити: це вона має чекати.

Він упав у крісло й узяв телефон.

— То що робимо? — кинула Маша, не дивлячись на нього.

— Ти робиш. Я погоджуюсь.

— Ні.

— Тоді ні, — повторив він.

Вони подивилися одне одному в очі. І в цій тиші народжувалась не ненависть — а іскра. Така, від якої стають гарячими вуха, нерви напружуються до межі, а слова звучать голосніше, ніж задумано.

— Ти не знаєш мене, — сказала Маша.

— І не намагаюсь, — відрізав він.

— Шкода, — її голос став холодним, майже спокійним. — Бо я вмію постояти за себе, і не думай що я все робитиму за тебе.

Він замовк. Наче ці слова зачепили в ньому щось важливе, але він не збирався цього показувати.

— Гаразд, — нарешті сказав. — Що від мене треба?

Маша видихнула — як після першого раунду у бою.

Хоча це був лише початок.

Початок чогось більшого, ніж проста ворожнеча.

Чогось, що вони обидва ще не могли усвідомити.